— Василю! — почулося ззаду. — Пішли!
Я обернувся. Помахуючи порожнім кошиком, Галя чекала мене біля воріт.
Ми погуляли з Галею ще трохи на бульварі, погойдалися там на гойдалці, і, коли я зрозумів, що Галя перестала на мене сердитися, провів її додому і, веселий, пішов купатися до водоспаду.
Та ось ближче до ночі, коли засвітилися всі шестеро вікон курсантського клубу в будинку радпартшколи, мені зробилося дуже тоскно. Не заходячи до рідних, я вийшов з кухні і сів на східцях кам'яного ґанку.
Великий жук пролетів над гілками явора і зразу ж круто піднявся вгору. В червоному флігелі навпроти, де жив начскладу школи, було яскраво освітлене вікно. З цього вікна линули звуки балалайки. Там жили Картамишев і Бойко. Мабуть, хтось із них грав зараз на балалайці.
В кухні мили посуд після курсантської вечері. Чути було, як вистукують у чанах з гарячою водою алюмінієві ложки, миски, великі каструлі з-під соусів.
Я згадав про сьогоднішню обіцянку повести Галю в кондитерську Шипулинського. Вже після полудня, коли, нагулявшись вдосталь по стежках бульвару, ми розставалися, Галя хитро підморгнула мені й спитала:
— Скоро будемо їсти тістечка, еге ж?
— Ну звичайно! — сказав я басом і поспішив мерщій геть. Тепер не можна буде показатися на очі Галі, поки в мене не буде грошей, інакше вона подумає, що я брехун і обманщик, подібний до Петька Маремухи. Але де взяти грошей? Позичити в Петька? Не дасть! Та й немає у нього стільки грошей — копійок двадцять, може, набереться. Шкода, що я проміняв Петькові на його револьвер своїх голубів. Навіщо він мені, отой револьвер? А голубів можна було віднести на пташиний базар і продати. Карбованців чотири дали б.
Що ж іще можна продати з моїх речей? Я став перебирати подумки своє майно: обценьки, молоток, снарядні капсулі, альбом для марок. Все це для продажу аж ніяк не придатне.
В кухні дужче загуркотіли посудом. Я уявив собі, як старший кухар обливає окропом з мідного бака засалені миски й ложки.
«Ложки… ложки… ложки…» Кілька разів я тихо, про себе повторив це слово.
В маленькій плетеній корзинці у тітки Марії Опанасівни лежали загорнені в папір півдюжини срібних ложок. Не раз, витягаючи їх звідти, тітка казала:
— Це придане тобі, Василю. Будеш женитися — подарую тобі на хазяйство ложки.
Чому я не можу взяти ложки зараз, якщо вони для мене приготовлені? Ну, хоч не всі, а половину, скажімо?
«Але ж це буде крадіжка», — подумав я і озирнувся так, наче хтось міг підслухати мої думки. Та навколо нікого не було.
«Це коли чужий у чужого краде, тоді крадіжка, — подумав я, — а я свій, і ложки для мене приготовлені. Треба мені берегти їх для приданого, — хіба я буржуй?»
І цього теплого літнього вечора, сидячи на кам'яному ґанку флігеля, я твердо вирішив заорати у тітки половину її ложок.
У ювеліра
За вітриною біля дерев'яного столика сидів сивий старий ювелір. Кілька разів, стискаючи в кишені рукою три срібні ложки, щоб не дзвеніли, я проходив повз ювеліра і все не наважувався зайти.
Біля ювеліра були люди. Двоє. Вони розмовляли з ювеліром, а він, не встаючи, скоса дивився на них.
— Ну, йдіть же ви швидше, чорти! Швидше, ну!.. — шепотів я, злостячись на цих балакучих людей.
Повертатися ще раз до ювеліра мені не хотілось, і я перейшов на другий бік вулиці і зупинився біля вітрини магазину Аронсона. Розсипані на блюді, лежали за запорошеним склом цукерки «подушечки», що наполовину розтали від сонця. По блюду повзали мухи, ворушили крильцями, ніжно торкалися солодкої цукеркової розталі тоненькими носиками. Я скоса позирав у бік ювелірного магазину. Нарешті грюкнули двері, і на вулицю вийшло двоє людей. Один, низенький, у синій толстовці до колін, тримав на долоні білий годинник. Вийшовши на тротуар, він глянув на нього, весело сплюнув і передав годинник другому чоловікові, високому й лисому, в чорних рогових окулярах. Лисий знизав плечима і, поклавши годинник у кишеню, пішов в інший бік, а чоловік у синій толстовці, легко підстрибуючи, швидко побіг униз, до мосту. Видно, лисий хотів обмахорити цього низенького в толстовці, але нічого в нього не вийшло.
Я перейшов дорогу і, набравшися хоробрості, штовхнув двері магазину.
Цокав у кутку великий стінний годинник. Пахло кислотою. За дерев'яним бар'єрчиком, притиснута до стіни, стояла важка вогнетривка шафа.
Сивий ювелір сидів згорбившись і розглядав у лупу круглу браслетку з темно зеленим каменем. Коли я підійшов до дерев'яного бар'єрчика, ювелір підвів голову і глянув на мене.