— Ви… купуєте срібло? — спитав тихо я.
Ювелір вийняв з ока трубку з лупою, поклав її на стіл і сказав:
— Ну, припустімо, купую… А що?
— Ось, я хочу продати… — сказав я і, мало не розірвавши кишені, витяг звідти ложки. Я поклав їх рядочком на дерев'яний бар'єрчик.
Ювелір швидко загріб їх до себе і став переглядати на кожній пробу. Потім, дивлячися мені в обличчя, він спитав підозріло:
— Чиї ложки?
— Мої, — відповів я зовсім тихо, почуваючи, як обличчя заливає кров. І додав: — Мені мама звеліла їх продати. Вона хвора.
— Мама звеліла? — перепитав ювелір. — Значить, ложки не твої, а мамині?
Я кивнув головою.
— До ви живете?
— На Заріччі, — збрехав я.
— Адреса?
— В Старій садибі… Біля церкви…
— Над скелею?
— Ага…
— Твоє прізвище?
— Маремуха! — випалив я і зщулився, думаючи, що ювелір зразу ж схопить мене за комір і покличе міліціонера.
Але старик, записавши прізвище на кришці цигаркової коробки, спитав сухо:
— Скільки?
— А скільки дасте?
— Твій крам — твоя ціна! — строго сказав ювелір і подивився у вікно.
Я понатужився і сказав якомога твердіше:
— Шість карбованців!
— Багато! — відповів ювелір, встаючи. — Чотири?
— Ну, давайте чотири!
Ювелір не дивлячися висунув шухляду стола, витяг звідти жовтий шкіряний бумажник і, відрахувавши гроші, поклав їх на бар'єрчик. Я схопив ці чотири брудні папірці і, стиснувши їх у кулаці, вибіг на вулицю.
Я йшов додому повз порослі зеленню палісадники, опустивши голову, намагаючись не дивитися в обличчя випадковим прохожим.
Було жарко.
Обличчя горіло від сорому.
Тільки за один квартал до радпартшколи я розтулив кулак і, порозправлявши пом'яті, вогкі папірці, засунув їх у кишеню.
— Василю! Почекай! — закричав хтось здалека.
Я обернувся. Знизу по Житомирській біг Петько Маремуха. Він наблизився, і я побачив, що його лоб блищить від поту.
— Ху, заморився! — сказав Петько, потискаючи мені руку. — Цілий ранок полов кукурудзу, аж чотири грядки виполов, а тепер тато пустив мене погуляти… Де ти пропадаєш, Васько, чому не заходиш?
— Та часу не було!
— Хто стріляв, ти знаєш?
— А звідки я знаю, хто? Може, злодії з Підзамчого в сад залізли по аґрус.
— Ну, ти облиш! — поважно сказав Маремуха. — Який дурень вночі по аґрус полізе? Хіба його вночі нарвеш? Яблука — це інша річ.
Я промовчав і нічого не відповів Петькові. Прокляті ложки не давали мені спокою. А раптом тітка вже помітила пропажу і стане допитуватися про них при Петькові? Йти вдвох до нас у флігель мені не хотілося.
— Ходімо до тебе в сад, Василю? — попросив Петько. Очевидно, йому хотілося покуштувати аґрусу.
— Давай краще іншим разом. Там Корибко тепер вештається. Ходімо краще покупаємося.
— А куди?
— В Райську брамку.
— Це далеко! — заскиглив Маремуха. — Жарко зараз.
— Нічого, підемо через кладовище. Там холодок! — вирішив я і подався попід огорожею радпартшколи в напрямі Райської брамки.
Петько Маремуха нехотя поплентався за мною.
Купання трохи розважило мене, і я зовсім забув про гроші, які лежали в кишені. Тільки попрощавшися з Петьком і підходячи до нашого флігеля, я знову згадав про ложки, і мені стало не по собі. «Тільки не помітили б! Тільки не помітили б!» — думав я, проходячи напівтемним коридором у квартиру рідних.
За дверима почуйся тітчин голос.
Я ввійшов у кімнату і побачив за столом батька. Він обідав, а тітка доставала з полиці порожню каструлю.
Я без усякої охоти сів за стіл навпроти батька.
— Мені сьогодні нагінка за тебе була, — сказав батько.
— Яка нагінка? — спитав я, насторожившися.
— Полевой все мене розпитував про тебе.
— Полевой?
— Еге ж. Ти йому, видно, сподобався. Все цікавився: де, каже, вчився, куди думає далі? Я йому розповів усе, а він тоді: «Що ж, пора, — каже, — хлопцеві в комсомол вступати. Ти, — каже, — Манджура, комуніст, передова людина, а хлопець у тебе байдики б'є. Хай, — каже, — одвідує наш комсомольський осередок… Навантаженнячко йому дамо». Зрозумів?
Тітка посунула до мене тарілку супу з галушками. Зверху на цьому жирному наваристому супі плавав дрібно накришений кріп.
— Зрозумів, Василю? — перепитав батько.
Мені було дуже соромно в цю хвилину. Навіщо я забрав оті ложки? Батько ще не знав про їх пропажу, але ж кожної хвилини вона могла стати йому відома.
Я не витримав його погляду і, опустивши очі, мішаючи ложкою гарячий суп, ледве чутно сказав: