Дужо хотілося знати: якої ж пташки яєчка він повибирав? Не встиг я підійти, як хлопець сплигнув на землю, і в ту ж мить я шарахнувся набік.
За кілька кроків од мене, поправляючи сорочку, стояв Котька Григоренко. Ніяк не сподівався я зустріти його тут! Що йому потрібно, паничеві, в радпартшколі? Цього ще не вистачало! Яке він має право залазити сюди та ще красти яєчка? Мало, чи що, попогуляв він у своєму власному саду?
Я вже почував себе тут господарем, і тому мені стало прикро, що цей петлюрівський прихвостень з'явився в такому місці, як радпартшкола. А може, йому дозволили бувати тут курсанти, може, вони нічого про нього не знають?
Ну добре, курсанти можуть не знати, але ж я знаю!
Коли б ми зустрілися з Котькою на вулиці, я не став би навіть розмовляти з ним, але тут, у саду, я зрозумів, що зобов'язаний вигнати його негайно.
— Ану, поклади назад! — крикнув я, швидко підходячи до Котьки.
Котька здригнувся, але, помітивши мене, узявся знову обтрушувати сорочку. Він навіть не дивився в мій бік, собака!
— Ти що, глухий? — закричав я, зупиняючись. — Тобі кажуть!
Котька так само повільно і не дивлячись на мене струшував долонею потерть з полотняної сорочки.
— Чуєш?! — закричав я, скаженіючи.
Котька випростався і, спритно виштовхнувши на долоню з рота п'ятеро яєчок сірої пташки вертиголівки, здивовано сказав:
— Це ви до мене?
— А ти думаєш…
— А я ж думаю: хто це пищить тут? І ніяк не міг зрозуміти…
— Ти навіщо гніздо зруйнував? Адже з них не сьогодні-завтра повинні пташенята вилупитися.
— Серйозно чи жартуєш? — примружившися, спитав Котька.
— Лізь на дерево і поклади назад яйця… — скомандував я.
— Чи не багато ти, сопляк, на себе береш? — єхидно сказав Котька.
— Я… сопляк? Я…
— Ти чого в цей сад заліз?
Котьчине питання змусило мене поперхнутися.
— Як чого? Я свій… Мій батько тут… А ти не маєш права!
— Ну, годі! — несподівано голосно сказав Котька. — Зараз я тобі прощаю, тому що в мене нема настрою навчити тебе уму-розуму. Але, май на увазі, наступного разу ми можемо поговорити в іншому тоні… — І, наче ненавмисно, Котька вийняв з кишені праву руку. Сонце блиснуло на його пальцях. Я побачив, що Котька, поки ми з ним розмовляли, встиг настромити на руку важкий нікельований кастет.
Погравши кастетом і залишивши мене самого, сторопілого, під деревом, Котька швидко пішов до виходу.
Була б у мене в руках хоч би палиця — інша річ. А так я знав, що озброєний кастетом Котька значно сильніший за мене.
Котька швидко йшов по стежці. «Може, все ж таки наздогнати його? Ні, зараз уже пізно!»
Найзручнішу хвилину я проґавив. Треба було, не заходячи в розмови, ударити його з розгону по пиці, коли він тримав у роті яєчка, а потім вихопити кастет. Подивився б я тоді, чия була б зверху!
Над водоспадом
З обох берегів річки, як високі коричневі стіни, підносились скелі. Стиснена цими прямовисними стінами річка текла тут по мілкому кам'янистому дну. Я йшов по вузенькій стежці, і гострий щебінь колов мені п'яти. За поворотом річки я побачив білі стіни хати, в якій жила Галя. Низенька, вкрита очеретом, ця хата стояла на відшибі, прихилившись до скелі. Інших домиків більше поблизу не було. Тільки на самому верху, на скелі, до чорніли шпилясті, з зубчастими вінчиками вежі Старої фортеці, виднілися білі хатки передмістя Підзамчого, ожереди жовтої соломи, довгі цегляні будівлі парового млина. Нижній безлюдний берег річки, по якому я йшов, називався Видрівкою. Раніше тут було багато видр. Вони селилися в скелястих норах над самою річкою.
Я зупинився біля тину і, постоявши так хвилин зо дві, гукнув:
— Галю!
Десь нагорі, біля фортеці, зарипіли колоса підводи. В Галиній хаті було тихо.
— Галю-ю-ю! — склавши човником долоні, трохи голосніше крикнув я.
В сінях дзвякнули клямка, і на порозі хати з'явився Галин батько — лисий Кушнір.
Мені зразу захотілося сховатися під тином. Та було вже пізно: Кушнір спускався по двору до мене.
Підійшовши до хвіртки, він сперся на дерев'яну перекладку, витяг з рота прокурену люльку й тихо спитав:
— Чого кричиш?
— Та мені Галя потрібна.
— Галя? — здивувався Кушнір. — Дивись ти! Кавалер! Погані, брат, діла. Галі немає!