На мене Котька не дивився.
Галя встала, поправила плаття. Втрьох ми перелізли через кам'яну брилу, Галя нахилилася до відер.
— Давайте я допоможу вам! — сказав Котька, відсторонюючи Галю і хапаючи обидва відра.
— Ну ні, навіщо? Я сама!
Але Котька вже потяг відра до сходів.
— А тобі обов'язково треба на Підзамче, Василю? — спитала мене Галя. — Як того хлопця звати?
— Якого хлопця?
— Ну, того… до якого ти йдеш?
— Того?.. Тиктор! — випалив я навмання.
— Тиктор? — Але ж Тиктор не на Підзамчому живе. Він біля вокзалу живе.
— Звичайно, але зараз він у знайомих на Підзамчому, ось ми й домовилися зустрітися…
— А може… ти з ним іншим разом зустрінешся? — І Галя боязко подивилася мені в обличчя.
Але тут я вирішив бути жорстоким до кінця! Я хотів покарати Галю за її зустріч з Котькою і сказав сухо:
— Ні, іншим разом не можна. Я повинен зустрітися з Тиктором сьогодні!
Ми підійшли до сходів. На площадці між відрами стояв Котька, чекаючи нас.
— Ну, спасибі, Котю, — дуже ласкаво сказала Галя. — Тепер я сама донесу.
— Та киньте соромитися! Я вам допоможу! — сказав Котька басом.
— Ні, ні, Котю, спасибі. Ви ж ідете в інший бік, ось з ним вам по дорозі, — киваючи на мене, зауважила Галя.
— Давай, Галю, я тобі допоможу! — сказав я.
— Не треба мені допомагати, — відповіла Галя. — Сама не донесу, чи що? Ідіть собі разом. Ну, до побачення!
— Ні, дякую. Я не маю великого бажання йти в такій компанії! — сказав Котька і відвернувся.
Мені перехопило дихання.
— Ти мовчи… ти!.. ти!.. — майже вигукнув я.
А Галя глянула на мене, потім на Котьку і засміялася.
— Ой, дурна ж я! — сказала вона сміючись. — Ви ж не розмовляєте? Еге ж? А я думаю: чого ви все мовчите? Ви що — посварилися?
— Там, у нас свої рахунки! — сказав Котька і, схопивши обидва відра, поніс їх угору по сходах.
— А я не помітила. Ну що ж, до побачення, Василю. — І Галя повільно простягла мені руку. Я потис її холодну долоньку, і вона, міцно ступаючи, пішла по східцях слідом за Котькою.
Я стояв посеред сходів і дивився їм услід. А що коли Галя або, ще гірше, Котька оглянуться? Мені стало соромно, і я швидко спустився і перейшов кладкою через водоспад. Ну й лаяв же я себе в ту хвилину! «Ех ти, — думаю я, — боягуз! І навіщо видумав Тиктора? Треба було залишитися з Галею і спровадити Котьку. Не міг надавати Котьці або просто взяти відра та й понести сам. Тоді б Котька пішов. Проґавив такий випадок. Ішов-ішов сюди, щоб побачити Галю, із самої радпартшколи йшов, і ось радій — побачив! Тепер, напевне, вони підуть разом. І Котька стане вихвалятися перед Галею, який він сильний, скаже, що я його злякався, буде наговорювати на мене всячину. Обов'язково буде наговорювати».
Я обійшов дерев'яну церкву. В калюжі біля колодязя розмокала жовта коробочка від цигарок «Сальве». Витиснена етикетка з намальованою запаленою цигаркою вже відклеїлася і плавала поверх калюжі. Я подивився на цю етикетку, згадав, як кілька років тому ми збирали колекції отаких коробочок від цигарок, і швидко пішов по гірській крутій дорозі, яка обгинала Стару фортецю з боку Карвасарів. Я йшов на Підзамче і ніяк не міг зрозуміти, чого я йду туди.
Уже в місті, по дорозі додому, я зупинився біля вітрини перукарні Мрочка. Там за товстим бемським склом стирчали на болванках воскові обличчя тонконосих красунь. На кожній було натягнено і приклеєно парик. А обабіч нарядної і застеленої різнокольоровим папером та журнальними вирізками вітрини блищали два дзеркала. І я робив вигляд, що розглядаю обличчя воскових красунь з краплями клею на скронях, а сам скоса дивився в дзеркало. Правда, дивитися на себе в дзеркало просто так мені було соромно. Прохожі ще стануть сміятися: такий здоровий парубок і, як дівчинка, в дзеркало на себе роздивляється. Я дивився крадькома і думав: «Котька ширший за мене в плечах — та й тільки». Я бачив у боковому дзеркалі своє сердите обличчя, витрішкуваті очі, сорочку «апаш», підперезану поясом, цілі, без єдиної латки чорні молескінові штани. Сіра кепка була злегка заломлена назад. Погано тільки, що я був босоніж. Треба було взути сандалії. «Ех ти!» — вилаяв я сам себе. Намилувавшися собою, я широко розправив плечі і, як боєць, розмахуючи зігнутими в ліктях руками, рушив по бруку до радпартшколи. Міські тротуари були гладенькі і теплі від сонця.
Перший матч
На зеленому лужку у дворі радпартшколи курсанти грали у футбол.
Вартовий біля воріт, молодий смуглявий парубок з розкосими очима, в блакитній будьонівці, спираючися на гвинтівку, стежив з свого поста за грою. Я зупинився біля турніка.