"
БУДНІ І НЕДІЛЯ
Кожна вільна від служби неділя була для стрілочника Петра Канюки великим святом. З самого ранку він уперто та послідовно ваксував свої черевики, попльовував і далі ваксував, щоб світилися „на ґлянца”. Потім приодягався в „цивільне”, мастив вуси помадою, підпирав бороду штивним комірцем, розпинав на грудях краватку з головатою шпилькою і йшов до св. Юра на „Десятку”.
На Святоюрській горі було гамірно й багатолюдно. Мов хмара сніжних метеликів, як весняний розспіваний дощ, немов червінці з розпростертої жмені — гомінко та дзвінко висипалась під Собор шкільна дітвора з ранішнього Богослуження. Дівчатка в білих сукеночках, з косичками обабіч голови, побравшись за руки, бігли кудись навмання, багато сміялись, пищали й щебетали, ніби не помічаючи хлопчиків, а завжди крадькома зиркаючи за ними, і було в цьому трохи невинної дитячої пустоти, а трішки вічної, як світ, жіночої кокетливости.
Але шибені хлопчиська, в куценьких штруксових штанятах, з обсмаленими литками, похожими на сірнички, дивились не убік дівчаток! Щоб не гаяти марно часу, зараз же за церковною брамою поділилися на дві команди, посортувались — хто іде „на поміч”, хто „на крило”, а хто в атаку, — і пустили на повний хід м’яча, що глухо бебехав об кам’яні груди подвір’я. А котрому не повезло допасти м’яча, той копав носиком черевика — і котив поперед себе тріску, камінець чи брусок цегли. І галас над тим усім здіймався просто неймовірний!
Проти хвиль цього молодого прибою, що шумно розлився ген, аж на вулицю Шептицьких, сунули (в церкву неначе чорні ковчеги, шкандибали гуртками й поодинці старосвітські тьоті й бабусі. Вони підпирались на ходу старомодними парасольками, у них поштиві, поскороджені зморшками обличчя, кожна несла хусточку з несміливою коронкою і грубий молитовник у жалобних палітурках…
За ними крокували звільна, потрясаючись з подагри, засушені, мов грибки, ц. к. поштові й залізничні емерити, наче живцем викроєні із старих альбомів фотографій, у своїх круглих „мельониках”, у вузьких, трубочками, штанях, і з невмирущими „Розкопф-Патентами” на дебелих ланцюжках…
І так кожної неділі зустрічались тут, у підніжжі монументального білого Собору, під срібний гомін Любартового серця, — два світи, дві епохи, проходили одне мимо одного два покоління з двох межових сторіч, з яких одне буйно входило в життя, друге — відходило й гасло в тінях безконечности…
Гамірно й багатолюдно було на Святоюрській горі в такий недільний ранок, і все тут було таке зворушливо рідне, таке близьке, своє, і стрілочник Петро Канюка раз-у-раз застрягав у натовпі, мов корабель на мілині, він голосно й сердечно здоровкався з приятелями:,Го, го! Дай нам, Боже, здоров’я! Що чувати? Стара біда?.. Добре, що нової нема!..” І витягалося, пане дзєяшку, капшук з тютюном, курилося й частувалося друзів, а там хтось просить вогню: — проше, проше, — і читалося вголос ще мокрі від друкарської фарби клепсидри на церковному мурі: „О, той уже дав дуба — подивіться, хто би то подумав! І цей, неборак, переставився!”
А роїлося на тому ж таки мурі від усяких барвистих афіш і плакатів і про футбольні змагання „України” на площі Сокола-Батька, і про великий фестин у Луговому городі, і що Аматорський гурток Городецької дільниці виставить сьогодні „Дай серцю волю”, початок година восьма, „сидячі білети”, мовляв, по золотому, „стоячі” — тільки по п’ятдесят грошів.
Он дідок у чорних окулярах безупинно крутить катаринку, а катаринка до зарізу скучно терликає „Взяв би я бандуру”. Красноперий птах екзотичної породи витягав закривленим дзьобом чиюсь долю, виписану на рожевому клаптику паперу, тільки за 5 грошів! А присадисті сільські дівчата, що приходили до Львова на службу дороблятися віна, а дороблялись, звичайно, нешлюбних дітей, читали вголос ці ворожіння одна одній, реготалися широко, як із гучномовців, і стригли очима до рекрутів…