дужні, що діти в захопленні плещуть в рученята і гукають: „Ох, вони такі гарні, як Україна!”
Письменниця зробила в оповіданні незначну коректуру і переслала молодій авторці з щирими ґра-туляціями й заохотою — далі пробувати пера. „Не гаючись і не вагаючись, висилайте негайно до друку Ваш твір, — писала їй. — Він заслуговує на поміщення не тільки в пластовій, але й в кожній іншій українській газеті, навіть в літературному журналі!”
— Все те, що я писала їй, було згідне з правдою, за вийнятком одної побутової подробиці, яку я свідомо промовчала, — розповідала письменниця в колі приятелів з письменницької бранжі. — Я просто не мала серця написати цій дівчині, що за всі роки мого перебування на засланні я не бачила в таборі шматочка… мила! Мило — це був такий надзвичайний люксус, такий скарб, що навіть якби якимось чудом попався комусь його кусочок, тоді напевно жадна мама не дозволила б дітям робити собі з нього забавку, пускати в повітря на миляні баньки…
ВУЙКО З АМЕРИКИ
Сестрі Олі
„Наші діти, — пише сестра Оля з України, — видумали собі тепер знамениту забаву: щодня „їдуть до Львова” зустрічати вуйка з Америки. З крісел складають поїзд, купують два квитки на станції в Старому Селі, ще й просять кондукторшу, щоб завезла їх прямо до аеропорту, бо вони дуже поспішають! Як звичай велить, дівчатка вибираються зустрічати дорогого гостя не в порожні: старшенька, Галя, везе квіти, а меншенька, Іванка, дарунок — гуцульську тарілку і лелеків (різьба в дереві). Дарунок тримає цупко під пашиною і борони Боже відняти його від неї! З дарунком рано вмивається, молиться, сідає їсти сніданок, а потім, увечері, кладеться з ним спати.
Ось і приїхали до аеропорту! Старшенька, Галя, хватає меншу сестру за ручку — мовляв, щоб не загубитися в натовпі людей. Галя тримає квіти, Іванка тисне дарунок. „Впізнаєш вуйка Івася? — питає Галя Іванку. „Ну, ще б ні! Він такий, як наш тато, тільки в нього сиве волосся і ве-ллликий чомодан!”
Нам, старшим, одночасно і на сміх, і на плач збирається, коли дивимось на цих двоє маленьких комедіантів, з якою серйозністю та повагою вони відограють свої ролі. Як, тримаючись за руки, натягають шийки і витріщають оченята, щоб, бува, не прогавити того моменту, коли вуйко сходитиме з літака. При чому меншенька завжди муштрує старшу: „А ти дивись добре, не стріляй очима на боки! Та уважай на квіти, щоб не поламати! Як же ти будеш вручати вуйкові з Америки поламані квіти?”
Дивом-дивуєшся і в голову заходиш, яким чудом вони, малята, так добре наслідують нас, дорослих?.. Адже вони ніколи ще не були на аеропорті чи під готелем Інтуриста, у Львові, не бачили під ним, під цим готелем, довгої черги очікуючих на своїх рідних з-поза синього океану. Не були свідками радісних зустрічей і сумних сцен розчарування, коли хтось, довго і давновичікуваний не прибув з туристичною групою… Часто люди виходять під той готель „без надії сподіваючись”, — ануж зустрінуть когось такого, хто приїхав до сусідів чи знайомих з другого села, а там, в Америці чи в Канаді, має нагоду часто зустрічати цього, довговичікуваного… І з такої зустрічі — велика радість і є про що в селі говорити на півроку.
…От, і вийшли вже з літака всі пасажири, а вуйка — немає… Не приїхав! Личка в дівчаток посумніли, Іванці дрижать губки, зашклилися оченята, ось-ось, і покотяться сльози. Старша, Галя, заспокоює її: „Ну, і чого пхинькаєш?.. Вуйко не дістав пляцкарти до цього літака. Він приїде завтра”. А завтра — та сама забава, той самий складений з крісел „поїзд”, купівля квитків на станції в Старому Селі, і довге вичікування на „аеропорті”, з квітами і дарунком… Тепер дівчаткам вже і в сні ввижається, що вони їдуть зустрічати вуйка з Америки.
Та чи діждуться його колись?..
БАБУНЯ З УКРАЇНИ
Бабуня належить до найновішої політичної еміграції, бо заледве три тижні тому прибула до Америки. Як писали наші газети… „після всяких митарств удалося дітям вирвати її з царства сатани та привезти сюди, на цю вільну землю”. Чи бабуня вже „любить Америку”, це сьогодні важко сказати. Покищо плаче та зідхає по кутках за рідним краєм, як ніхто цього не бачить…