— Боже, Боже, — зідхає бабуня, — а в нас, на Україні, вже й не почуєш більше дзвона. Заборонили дзвонити по церквах і живим, і мертвим. Сумний буде Великдень цього року в нас, вдома…
Повернула очі до вікна, мабуть тому, щоб десятилітня внучка, говірливе, підстрижене дівчатко, не помітило, що в них заросились сльози… Ні, ні, не треба. Навіщо?.. Навіщо нагадувати цій безжурній дитині, що вродилась в багатій, щасливій Америці, і змалечку зовсім горя не зазнала, про якісь-там крайові страхіття… Але думка сама рветься птахом з клітки і летить до рідних, так недавно ще покинутих сторін, а слова самі тиснуться скаргою на уста:
— А ще в нас цього року була така погана весна! Як вони там, нещасні, веснували, не знаю… Коли я виїжджала з дому в половині березня, впали такі сніги і так страшно було зимно, що люди забирали бузьків по хатах, бо їм, сиротам, крила відмерзали… З того ворожать, що в краю буде голод…
— Ну, а ти, бабуню, не хотіла б вернутись назад, на Україну? — перепитала внучка.
Старенька прикрила долонями очі…
— Хоч би зараз, дитинко! Хоч би тільки на деньочок-два! Хоч би для того, щоб там, у рідному краю, ще раз відсвяткувати Великдень.
СЛУГА БОЖИЙ АНДРЕЙ
На райдужних, райських левадах співали та веселились янголята, — а були це душі невинних дітей, на світанку життя погаслих. Та була ж там одна громадка янголят, які ще ніколи, ні разу не засміялись безжурним, дитячим сміхом, — навіть у небі! Це були душі українських дітей, помордованих у страшний час воєнного лихоліття, діти невинно замучені на каторзі, потоплені в колодязях, розірвані гранатами, живцем спалені в горіючих хатах…
Жах раптової смерти був у них такий великий, що він ще й досі не погас у переляканих, широко-розплющених оченятах! І не здолали звеселити їх та порадувати хори Серафимів і райська музика, — вони далі сиділи скулені, як перестрашені ягнятка, збиті в одну черідку, сумні, німі, безголосі.
Мати Божа, яка і в небі опікується всіма дітьми, дуже цим журилась і просила Сина Божого, щоб допоміг їй якось їх розважити.
Він потішив її словами:
— Не турбуйся, Матусю, тут, у нас, небавком з’явиться Божий Чоловік їхнього роду. Він то вже знайде для них слова потіхи і розваги.
І справді, в той час появився у небі високий, достойний старець, в митрополичих ризах, з білою бородою пророка і світлим обличчям. Старець отой був такий високий, що, здавалося, якби він випрямився на весь зріст, то переріс би своєю постаттю всіх угодників, у небі сущих, і сягав би головою поза найдальші зорі, аж до стіп Божого Престола. Але він не зводився на ноги, тільки сидів, як колись за життя свого, у візочку на двох колесах, до якого прикувала була його на довгі роки важка недуга.
Старець розглянувся добрими, розумними очима по райських левадах і зразу запримітив громадку сумних янголят. Прикотив туди свій візок і заговорив до них тихою, ласкавою мовою батька… Розпитував кожне з них, як кому на ім’я, чи пам’ятає тата, маму, рідне село чи містечко, рідну хату. Багато з дітей не мали навіть імен, бо були замучені ще поки їх охрещено. Денекотре ледве пригадувало собі батьків, братів чи сестер, а про рідні сторони знали тільки те, що бачили, як горіли села, як хватали й вивозили людей на далеке заслання…
Але Старець Божий був людина бувала, здавалося, він знав і пам’ятав, де колись стояла кожна церква чи дзвіниця, кожна липа і хрест при дорозі! Він цікаво й барвисто розповідав дітям-янголятам про чудову землю їхніх батьків, що з неї так зараня вирвала їх люта смерть. Розповідав про поліські медобори, волинські села і золотисті, подільські лани, про невисказану красу карпатського краю і тиху задуму лемківської землі. Потім розказував їм красні казки і легенди про славну бувальщину їх народу, а потім мусів хіба розповідати щось веселеньке: може байку про Лисичку-Сестричку, а може прочитав їм з пам’яті другу книгу „Лиса Микити” — про пригоди Кота-Мурлики у війтовому курнику, — бо тоді, несподівано для всіх святих у небі і на превелику радість Божій Матері, засумовані личка дітей прояснились, а з німих і замкнутих досі уст, покотився щирим сріблом, перший раз за всі часи, безжурний, дитячий сміх!
Божі душі дуже дивувались, коли це вчули.
— О, це мусить бути якийсь великий Чудотворець, — казали. — А може котрийсь з Апостолів?
ВЕРТЕПНЕ ДІЙСТВО НА ЛИЧАКОВІ
(Спомин)
Хронікарі завзято мовчать та й історія королівсько-столичного міста Львова нічого про це не каже, чия це була затія показати у вертепному дійстві, в живих образах, усе наше героїчне минуле, сучасне і майбутнє! За такий гігантський, можна б сказати, проєкт узявся драматичний гурток при читальні т-ва „Просвіта” при вулиці Круп’ярській, на Личакові, в літо Боже 1935-те, поскільки підготова інсценізації таки справді почалася літом, але затяглася трохи більше ніж півроку.