На „Малярівці” засіло до обіду товариство невеличке але чесне — три образотворчі, один поет, один полковник та й ще дехто з нормальних, так сказати, обивателів. До речі, було вже по обіді, але гості ще далі розношувались, насолоджували піднебіння соковитим, м’ясистим кавуном, що сам у рот просився.
— Пропадаю за кавунами! — щиро об'явив полковник, уминаючи третю порцію. Чи повірите, що я й на сніданок їм кавуна?.. З житнім хлібом! Прекрасна медицина на нирки й печінку!
— А хто чув про таку прелесть, як кавун з квашеними огірками? — перепитав один з образотворців.
— З огірками? — скривилась прихильниця мистецтва, пані Оксана, що палила цигарку за цигаркою.
— Зразу видно, що пані — галичанка. Так, у нас, на Полтавщині, їли кавуна з огірками, — загудів басом полковник і потягнув ще один окраєць.
— Господи Боже! — зідхнув блаженно поет, видимо наситивши досхочу душу-тіло. — Пригадую баштан і пасіку мого покійного діда, земля йому пером! Тож і знаменитий був у мене дід, не дід, а просто: патріярх! Достоту такий самий, як у „Дитинстві” Юрія Яновського або в „Зачарованій Десні” Довженка. Пригадуєте?..
Тут несподівано обізвалась мати господині дому, тихенька, старша дама, яка в товаристві зрідка забирала слово, мабуть з причини фізичної уломности — злегка недочувала…
— Так. так, — промовила старша пані, — і на нашому хуторі був такий старовинний дід-баштанник, Опанас на ім’я. Забув лік своїм літам дід Опанас, до дев’яноста, казали, лічив, а там і надоїло, та й перестав. Здавалося, житиме вічно, як святий Мелхиседек… Та прийшла голодівка в 33-му році і скосила діда Опанаса! Таки під своїм куренем лежав дід, чорний і висохлий, мов ощипок… Такий маненький зробився, маненький, що просто аж дивно…
Старша пані добула з рукава батистову хусточку і витерла вологі очі.
— Такий маненький, — повторила, — маненький і сухий, мов щипочка.
В їдальні начеб маком посіяв, усі замовкли, зніяковіли. Полковникові застряг у горлі кусень кавуна, поет засопів і понурив голову додолу, а пані Оксана нервово запалила свіжу цигарку від недопаленої, що тліла їй у пальцях. Атмосфера стала така, ніби оце раптом до весільної кімнати внесли і поставили домовину з покійником.
Тоді ж увійшла в їдальню гожа, рум’яна пані господиня з срібною тацею, що вгиналась під пірамідою свіжонакроєних, розкішних скибок кавуна… Вмить покмітила, що тут щось недоладу, лише кинула оком на маму-старушку.
— Мамо! Ти знову щось наплутала, правда?.. Казала ж я тобі — скінчиш обідати, зараз іди в свою кімнату і відпочивай!
— Я нічого, Люсечко, я нічого… Я згадала лиш діда Опанаса, — знітилась старша пані, швидко встала, вибачилась і слухняно вийшла з їдальні.
Полумисок із соковитими, рожевими скибками кавуна так і залишився на столі, ніким не торкнутий.
ХРІН
До традиційних передсвяточних обов’язків Івана Никифоровича належить щороку принести з Першої Евню хріну і натерти йото вдосталь, щоб вистачило і до ковбаси, і до прочих снідів. Оце ж стояв наш дорогий Іван Никифорович, підпоясаний по-господарськи хвартушиною, і завзято тер хрін на терці, а сльози ручаєм текли з очей, потопаючи в клоччі тарасів-ських його вусів.
— Ух, пече, чортове зілля, прости, Боже, гріха в Святу П’ятницю! — сердився Іван Никифорович. — Просто, мов жужлями очі випікає!
— Плачте, плачте, дурні очі, бачили, що купували, — дражнила чоловіка Олімпія Осипівна, пораючись коло пасок, а це ще більше дратувало Івана Никифоровича, між нами кажучи — людину голубиного серця.
Та сьогодні, зраджу вам секрет, він сердився і плакав не так від того хріну, що кусав очі, як з причини тієї події, що трапилась ненароком, коли купував хрін на Першій Евню, — як звичайно, у свого Дарницького земляка, Соломона.
— Здоров, земляче! — привітав Іван Соломона, дружньо поплескавши його по плечу. — Ну, як там діла ваші і наші?.. Як бізнес?
— Бізнес — окей, — зідхнув Соломон, — а діла ваші, — підкреслив, погані! Ай, ай! Дуже погані!
— Чим же то вони такі погані?
— Погано про вас пишуть, земляче, наші американські газети… Не хороше! Пишуть, нібито ви помагали тому дідькові-Гітлєрові наших людей мордувати! Пишуть, що коли нацисти вели наших стріляти в Бабин Яр, ваші люди, нібито, раділи й тішились з нашого нещастя.
В цьому місці Івана Никифоровича ніби різонуло тупим ножем попід серце; він заколихався і мусів присісти на складаному кріселку Соломоновому, щоб не звалитися на хідник.
— Ну-ну, — підтримав його Соломок, — ти, земляче, не хвилюйся, я не про тебе річ веду, я тебе знаю, ти — свій чоловік. Я навіть не хочу тепер думати про те, чи так було чи ні, але се дуже погано, що наші газети таке про вас пишуть. Ти розумієш — їх читає ціла Америка, цілий світ!