ШОЛОВИЛО
Всі казали: той шоловило-Джіммі, це найділовитіша, найрухливіша молода людина в містечку! Він працював посильним у великому департаментовому складі і цілісінький Божий день те тільки й робив, що роз’їжджав на своєму байсиклі з вулиці на вулицю і розвозив господиням по домах різні, замовлені телефоном товари, а переважно харчові продукти.
Джіммі був побожний хлопець, це так. Коли вирушав уранці на своєму байсиклі на роботу, завжди подорозі вступав до церкви помолитись Богу. Насправді, його розмова з Богом була дуже коротка, не тривала й півхвилини… До речі кажучи, Джіммі тільки вскакував до церкви, майже на бігу приклякав на одне коліно перед вівтарем, хрестився з-манькута і зараз же кулею вилітав з Божого дому, просто на сідельце свого байсикля!
Аж одного разу старенький о. Венедикт затримав на сходах богомільника-скорохода і спитав його:
— Слухай-но, Джіммі, скажи мені, під милість Божу, котру молитву ти вспіваєш проказати за півхвилини часу?
— Бачите, панотче, — відповів Джіммі, трохи зніяковівши, — це всі знають, що я людина страшно зайнята, і напевно знає це теж Ісус Христос, бо перед Його небесним оком ніхто і нічого не скриється. Тому, що я такий зайнятий, всі молитви, які я досі знав, були для мене задовгі. Довелося вигадати свою власну молитву, коротеньку: „Ісусе-Христе, це я, Джіммі!” — мовлю кожного разу, пригадуючи Ісусові, що люблю Його і за нього не забуваю.
— Добре, Джіммі, добре, Ісус Христос, цілком певно, і про тебе не забуде, — посміхнувся парох і поплескав хлопця по плечах.
Від тієї події не пройшло навіть дві неділі, як раптом, одної днини під парафію пригналося, завиваючи сиреною, поліційне авто! З авта вискочив шериф і загримав п’ястуками до дверей приходства:
— Отче Венедикте, — скрикнув, — мерщій, ради Бога, беріть Божі Дари і сідайте в мою машину! Там, на вулиці, хлопець вмирає!
— Хто такий?
— Таж той шоловило-Джіммі! Летів, як звичайно, мов навіжоний на своєму байсиклі, зударився з троком на перехресті та й тепер немає що з нього збирати…
Джіммі справді помирав, лежав на скривавленому бруку, з переламаним хребтом, а трохи оподалік валявся поторощений байсикль і розсипані всуміш помаранчі, бісквіти, булки, консерви… Ще й досі остовпілий водій вантажного самохода стовбунів серед натовпу людського, бився кулаками по чолі й заклинався на рани Христові, що він не знає, як і коли це трапилось, і чому саме на нього, наче грім з ясного неба, звалилося таке нещастя?..
Отець Венедикт приклонився з Божими Дарами над вмираючим хлопцем, з обличчя котрого втекла вже була вся кров, так само, як з понівеченого тіла притьмом втікало життя, так поквапно, як воно тікає лише з вмираючих навесні життя. Священик поклав свою долоню на холодне чоло Джіммове і промовив якимось дивно-ласкавим голосом:
— Джіммі, це я, Ісус Христос!
Тоді ще раз, на мить лише, у великій смертній натузі, відкрилися очі Джіммові і синя спопеліла, остання в його житті усмішка, відповіла:
— Знаю, і дякую, що й Ти за мене не забув.
МАТЕРИНІ ГОРДОЩІ
Недавно хтось сказав мені чи то півжартом, чи півсерйозно, що я ношуся з моїми земляками з Бібрецького повіту так, ніби дід із писаною торбою, — поза ними світу Божого не бачу. Що це не так, хай послужить вам прикладом нинішня коротка історія, присвячена моєму доброму сусідові, Рамосові, уродженцеві Порторіко, якого, звичайно, з Бібрецьким повітом нічого не в’яже. Сеньйор Рамос є власником фризієрні на 10-ій Евню і час від часу клопочеться моїм волоссям.
— Боже мій! — говорить схвильовано, саджаючи мене на коловоротне крісло, — ви, мій приятелю, сивієте не то з кожним вікендом, а з кожним днем!
Крім проблеми з моїм волоссям, він має ще мороку з власною жінкою, — до речі, він кличе її „Мама”, — так само, як у нас, у Бібрецькому повіті, уявіть собі!.. Клопіт із Мамою почався з того часу, коли їхній син, Альберто, ветеран в’єтнамської війни, дістав добру роботу водія автобусів у міській комунікаційній системі, з усіми забезпеченнями і бенефітами. Крім цього — дістав шоферську уніформу, штани, блюзу і службову шапку з блискучим дашком. І це Мамі вдарило на голову: згорділа від надмірного щастя!
— Дружина моя, — говорить вибачливо посміхаючись, мій приятель Рамос, — це жінка старосвітських поглядів: трохи заскорузла й відстала від сучасного ритму життя. Нині, скажемо, в часі соціяльних по-трясень, стати кольоровому хлопцеві водієм автобуса — не така велика штука. Але Мама нічого не знає та й нічого не читає про соціяльну революцію, що проходить в Америці, і для неї життьовий аванс сина — це вершини щастя! В її очах за кермом водія сидить не син її, Альберто, а принаймні князь Валії!