Ось, уявіть собі, що сталося того самого дня, коли свіжоспечений водій міського автобуса відбував свою першу туру по лінії число 11… Того дня Мама одягнулася в святочну одежу, заложила на голову капелюх, взяла парасолю і, як пишна пава, розсілася в автобусі, зараз за сидінням сина. Любовно обняла очима його струнку постать в службовій уніформі і перехристилась, коли син поставив ногу на газі…
Потім гордим поглядом обкинула сусідів-подорожніх, ну — і почала:
— Ви, мабуть, ще не знаєте, що це мій син, Альберто, керує нині автобусом?.. Еге-ж! Він у мене дуже добрий хлопець, — не хуліганить, по барах не волочиться, не пристає з голотою. Був на війні, але вернувся, слава Богові, живий та цілий. Увесь час гроші нам посилав, а ми складали йому в банку. Ще не одружений, але має гарну дівчину: італієчку!.. Хто це подумав би: ще недавно, здається, пелюшки зрошував, а сьогодні, — дивіться, який орел: міським автобусом керує!
Розуміється, цим її говоренням син так поденервувався, що на Бродвеї трохи не розбив автобуса! А вдома заявив, що коли Мама буде так надалі його компромітувати, він зрезиґнує з міської роботи, візьме ще один курс і зачне їздити грузовиком! Мовляв, — до шоферської будки Мама хіба за ним не полізе, бо там і так не буде перед ким величатися, який у неї син-орел!
СПРАВИ ЛЮДСЬКІ І СПРАВИ БОЖІ
Пан і пані Джонс сиділи на ґаночку й частували полуденком сільського пастора, якого тут звали „міністром”. Саме недавно місцева парафія зробила йому гарну несподіванку — купила на сплату нового автомобіля, і з цієї щасливої оказії пастор відвідував тепер свої овечки, щоб особисто подякувати за дарунок кожному з парафіян, обмінятись з кожним кількома теплими словами.
Надворі стояла рання ласкава осінь. Дерева, обсипані прозолоттю, ятрилися кольорами нечуваної краси й непорочности, і на фоні блакитного неба ліс горів, як величезна ватра серед білого дня. По „гай-вею” безшумним потоком пливли машини, а в далині синіли безгомінням і задумою Ведмежі гори. В цілому отому безмежному краєвиді не було ніде й сліду живої істоти. Картина така, що навівала вам на душу дивний настрій, просто змушувала вас призадуматись над справами Вічности.
— Як дивно і розумно господарить наш Лорд на своїй фармі, що нею є цілий світ! — зідхнув пастор, задивившись в панораму осени.
Пані Джонс сказала побожно „Амінь”, позабиравши тарілки зі столу, а пан Джонс, господар дому, запалив люльку і нічого не сказав. Він був чоловік зроду мовчаливий, і коли за годину часу втрутив до розмови двоє-троє слів, то й це вже був з його боку не абиякий подвиг.
— Гляньте, мої дорогі, хоч би туди, на межу, що ділить ваш ґрунт від Шепардового, — продовжував пастор. — Що воно за дерево росте там, на межі, — дуб чи явір?
— Клен, — бовтнув пан Джонс, не виймаючи люльки з-поміж зубів.
— Ну, звичайно, клен. Само собою. Та чи ви, дорогі мої, звернули увагу, як він дивно росте?.. Одним боком росте, другим усихає, до речі сказавши. З Шепардового боку, зверніть, будь ласка, увагу, де бур’яни, солонець і тернина, дерево широко та буйно розпустило свою корону, кидаючи холодну тінь на Шепардову землю: та це їй анітрохи не шкодить, бо Шепард на своєму ґрунті нічого не садить і не сіє, тримає пустирем. Але поцейбіч, дорога пані Джонс, де пишались цього літа ваші прекрасні грядки з городиною — дерево взагалі не пускає галуззя, фактично ніби всихає, якби сам добрий Господь так розпорядився, щоб воно не кидало тіні на ваші грядки, не шкодило плодам роботящих ваших рук!
— Амінь, амінь! — мовила пані Джонс і сплеснула руками з дива. — Як же я цього досі не помітила, скажіть мені, люди добрі?
Пастор попрощався з господарями, подякував за полуденок і пішов до своєї нової машини, але пані Джонс ще далі не могла заспокоїтись, схвильована пасторовим відкриттям, що ніби її осінило й просвітило.
— Що ти скажеш на це, Бил? — спитала чоловіка. — Воно справді так виглядає, якби добрий Господь спеціяльно опікувався моїми грядками!
Пан Джонс витяг люльку з рота і по його зморщеному, як печене яблуко, обличчі промайнуло щось, ніби хитра усмішка.
— Якщо добрий Господь дійсно подбав за твої грядки, то я Йому в цьому дещо допоміг… Недарма ж я впродовж літа підливав цю кляту деревину нафтою, щоб вона йому всохла, тому Шепардові, і не псувала нам городу.
В ПОГОНІ ЗА ЧАСОМ