Проте, коли тепер хтось сипле заялозені фрази, мовляв, ці переживання „розстроїли” Василеві нерви, чи там „захитали його психічну рівновагу” то це, звичайно, анічогісінько не вияснює. І так само розминається з правдою погляд декого з партійних „хуситів”, нібито Василь „заломився на дусі”. Насправді Василів дух спотужнів, набренів свіжими пароснями, поповнився саме тим вагітним кладом, що має в світі ідей найвищу ціну! Не перечу, може, під час тієї метаморфози його душевні семафори, зазнавши доглибинного потрясення, переставились на інші рейки, може власне на ті, з яких видні найширші обрії, найдальші верхів’я?
Аж дивно: цей неприкаянний експропріятор колись, кажуть, аж до жорстокости твердий та безпощадний у боротьбі, він, що з титулу особливого „звання”, сам був із смертю за пані-брата та й інших посилав на смерть, не кліпнувши повікою, професійний каторжанин, який зазнав на своєму віку стільки знущань та поневірки, аж обернувся від того в жалкий, позбавлений здоров’я лахман, — саме він, отінившися на волі, здивував усіх вийнятковою людяністю й великодушшям. В часі, коли ввесь світ шукав і карав навмання воєнних злочинців, відчувалося, що Василь радий був затаїти перед людьми свою особисту кривду, заховатися з нею кудись, щоб його ніхто не чув і не бачив. А вже зовсім не помітно було в нього бажання мстити й шукати відплати, навпаки, він став, може, понадміру співчутливий до чужого горя і вражливий на страждання тих, від кого, будь-що-будь, таки найбільше натерпівся.
Це ж не була жодна таємниця, про те розмовляв увесь М., що визначний член революційного підпілля, вирвавшися з кацету, сам ледве живий і теплий, не знайшов собі кращого заняття, як піклуватися бездомною старенькою німкенею, зі шлезьких утікачів; випадково надибану на вулиці, він приютив у власному мешканні та й дбав, кажуть, за неї, як за рідну неньку.
В кварталі, де він жив, знали його навперестріт усі собаки і німченята, вони хмарою тяглися за тим чудним „авслендером”, що був у їхньому уявленні, немов би трохи „феррікт”, бо роздавав задарма унрівські ласощі. Та й усі ми знали особливу Василеву манію — вишукувати по закамарках і втискати милостиню — тим з-поміж недавніх світозавойовників, які тепер без рук, без ніг, чи з жовтими паличками сліпців, валялися жебрачими онучами на розвалинах Столиці Руху…
Правда, коли його при цьому застукував хтось знайомий, тоді він трохи бентежився і виправдувався:
— Ну, бачите, я сам не знаю, коли й у кого я заразився отою язвою гуманности?.. Таж колись, хоч би в кацеті, — ви пригадуєте, як то я стягнув накривало з того конаючого француза, який ще добре не застиг, і сам ним обгорнувся та й із чистою совістю заснув, — а сьогодні чоловікові прикро, коли комусь нехітьма ногу настолочить!.. Або такий драб, швабуга, — таж давно, в інших обставинах, мой-брьи! я ладен був йому горло перегризти і власними пазурями тельбухи випороти!.. А нині ти стоїш перед таким людським обломком якийсь онесмілений і немов би винуватий, співчуваєш йому і милостиню тичеш, а по-правді, дідько знає, хто це, може, колишній кат або добре замаскований шпигун. Ех, проклятий слов’янський сентименталізм!..
Або ще такий знаменний деталь: Василь нізащо в світі не наткнув би на палець — персня… І це його невимовно дратувало, коли хтось із його друзів придбав собі десь „на чорно” перстень і був настільки необережний, що почванився таким набутком…
— Це ж гидота! Це таки, просто, канібалізм! А звідки ти знаєш, що того самого перстеня не стягнув якийсь бузувір із пальця твого найкращого побратима, перед тим повішеного, чи закатованого?.. А, може, на ньому ще чиясь кров як слід не обсохла, а ти вже в ньому парадуєш… Ні, ні, братчики милі, ви не спихайте цього краму на мої „розхитані” нерви! На своєму віку я занадто часто бачив, як усякі чоловікоподібні бестії живовидячки рвали, дерли це прокляте золото з рук ще добре не застиглих, разом зі шкірою й клаптями м’яса! І ви, панове, жадною т. зв. логікою не переконаєте мене, що ви в порядку.
З подібних мотивів Василь довго не наважувався замінити… старий одяг на новий (а той, в якому він покинув лагер, вже зовсім знищився). „Не хочу одягатися в чужу шкіру! На нове вбрання не маю грошей, а куплю якесь приношене — дідько знає з кого? Може стягнене з якого трупа, або засудженого на стричок?” І ми, його приятелі, чимало з ним наволоводились, доки, кінець-кінців, не намовили його переодягнутися в іншу „шкуру”.