— А де мої лахи? — спитав Тоська.
— А ти не забрав їх з-під корча, як ми тягнули коца?
— Та ні…
— Ну, то лети, подивися, може, там ще є…
Пан Макс дременув під гірку, до першого на „шкарпах” місця постою, де залишив свої штани, черевики і спсртову сорочину. Сорочина була, біліла ще здалеку в траві. По штанах і черевиках слід застиг.
Злий, як польский поліцай, важко та барвисто скликаючи, вернувся до гурту. В руці тримав мокру від роси сорочину.
— О! Тільки всього маєтку? — свиснув Тосько. — А де решта?
— Сучі сини-давидівці! — заскреготав зубами пан Макс. — Сперли штани і черевики!
— Звідки знаєш, що давидівці? Може то був сихівський батяр?
— Заткайся, бо дістанеш у морду!
— Слово чести?
— Відвались від мене!
Тим часом той сумний факт, що мого неоціненого пана інструктора живовидячки ограблено, не дійшов якось до свідомости добродія з льорнеткою. Так, ніби його взагалі не торкалися події, що прокочувались довкола нього чи понад ним. Чолов’яга був неначе в трансі, сидів напочіпки на коці, зігнувшись у дугу, і з блискавковою швидкістю раз-по-раз перемішував карти, вперши в колоду гострий ніс і короткозорі очі.
Врешті підняв голову, послинив пальці і любенько посміхнувся:
— Ну, то що, прошу панів? Граємо далі, правда?.. Та певно, шкода марнувати час!
— А йди ти в… (тут упала докладна адреса — куди йти, але жадний адресар не надрукував би її). Пан Макс офукнувся і з пересердя копнув босою ногою порожню пляшку з пива.
— Ваша достойносте, — вмішався в розмову Тосько „Баняк”, — не чіпайте, будь ласка, цього пана, бо в нього тепер нерви скачуть. Він, цей пан, знаходиться
в такому душевному стані, що може вас тяжко скривдити! Ви не бачите, що його, цього пана, обкрадено з гардероби? Тепер, навіть, якби він хотів штани програти, то не має змоги, бо й штани йому підіванили.
Від цих слів добродій з льорнеткою опритомнів і винувато-розгублено відсунув карти набік.
— О, то я дуже перепрашаю панів… Я не знав, що таке щось сталося. Мені дуже прикро… То значить — на цьому кінець, правда? Далі не граємо?
— Ні, далі не граємо.
— А може, прошу панів, іншим разом?
— Іншим разом, то так.
— А, то дуже панам дякую!
Чемно подякувавши хлопцям за те, що його обіграли, добродій став рачкувати по траві й напосліпки мацати довкола за своєю льорнеткою, сурдутиною, „мотильком” тощо. Хлопці помогли йому позбирати ті всі реквізити, одягли його, підв'язали під бороду поперечну краватку, та й ще, надобавок, позичили йому півзолотого на трамвай, бо просився з сльозами в очах, що не має за що заїхати додому, десь аж на Янівське.
Ось, в такий спосіб, збулися нарешті того жлоба, заробивши на ньому коло десятки, і їхні кавалерські справи стояли б того пам’ятного вечора зовсім непогано, якби не тая сумна обставина, що мій неоцінений пан інструктор опинився без штанів і черевиків.
Правда, ні штани ані теж черевики не були криком моди й чаром елеґанції — от, студентська мізерія, але ж тут проблема лежала не в доброякості чи фасоні гардероби, а в тому, як до біса тепер дістатись зі „шкар-пів” на Церковну вулицю ч. 5?..
Покищо обидва камрати сиділи тихо в корчах і покурювали, відганяючи комарів та дожидаючи, поки народ порозлазиться додому. Мій неоцінений пан інструктор не проявляв охоти показуватись людям на
очі в такому аполлонському вигляді, щоб потім ціла Богданівна дерла собі з нього лаха, брала на посміх.
— То ще нічого, — потішав його вірний друг, Тосько „Баняк”. — Я мав, чоловіче, гіршу пригоду. Раз, пригадую, на вакаціях, їду ровером понад Дністром. А тут якраз сінокоси, пахне сіном і всім тим, що в Пушкіна. А сонечко пражить! — ну, аж проситься скочити в річку і намочити свої мощі. Я поставив ровера у верболози, роздягнувся і бабевх у воду, зовсім голий, розуміється. А в лузі дівчата громадили сіно. Підглянули, що єґомостів панич купається і давай — зробити йому збитки: сховали, шельми, моє шмаття в копицю!.. Ти уяви собі, чоловіче, я до самого вечора не міг вилізти з шуварів і показатись наверху! Комарі стяли мене, як сучі сини… Аж пізно, смерком, сів на ровера і поміж жита, загумінками, заїхав на приходство. Ой, братчику, ти не маєш поняття, як то з біса невигідно їхати голому на ровері!
Так собі хлопці погуторили, попригадували різні оказії з дівчатами, так у корчах, як і на оборогах, ну, та врешті треба було якось вернутися додому. Рад-не-рад мій неоцінений пан інструктор стався з конечности легкоатлетом, що тренується до бігу навпростець: вискочив із кущів, як Пилип з конопель, розпустив довгі ноги і почвалав ґальопом Шкарповою вулицею, стилем не гіршим від майстра Кусоцінського! А Тосько „Баняк”, та зараза, підбігав з-заду за ним та викрикував: „Гей, люди! Тримайте вар’ята! Втік із Кульпар-кова!”