— О, о! Так стоять справи! То ви нічого не знаєте, що пан Макс забився, так?.. Так! Сталося. Пан Макс їхав вечірнім поїздом до Ходорова чи до Станиславова, того ми ще докладно не знаємо, бо справа знаходиться в слідстві. Перед Сиховом вискочив чомусь на дах вагона, а в темряві не завважив моста над головою. Трахнув лепетою об склепіння моста і капут! Січка з голови. Тепер лежить в „анатомії” на Пекарській вулиці…
Саме в хвилині, коли пан Базилі Коґут давав ці додаткові пояснення про трагічний випадок під Си-хівським мостом, — тихо, безшелесно відчинились двері з покою, і в них, неначе дух батька в першій від-слоні „Гамлета”, виросла довга та висока, обвинена в біле простирало, постать пана Макса… Не прочунявши якслід після вчорашньої гульні, мій неоцінений пан інструктор, розчухраний, патлатий, з заплющеними повіками, крокував через кухню дещо незбалянсованою ходою, просто до водотягу, хоч і міг ще змінити напрямок та й опинитись, наприклад, у туалеті. Однак у половині дороги стукнувся стегном об край стола, розплющив одно око, і — запримітив на столі свої штани та черевики, що пропали йому на „шкарпах”…
З надлюдським зусиллям отворив ще й друге око, для товариства першому, і тоді, з немалим зчудуванням, побачив перед собою когось, хто абсолютно нагадував йому поліційного аґента Коґута!
Міцно потряс головою і протер очі:
— О, це ви справді, пане інспекторе?.. Та невже?.. Добридень. Що, знайшлися мої речі? Дуже вам дякую, що особисто принесли. От, що значить „спренжиста” польська поліція… Просто аж дивно, що ви так швидко спіймали злодія.
Кинувши ще декілька похвал на адресу львівської поліції, мій неоцінений пан інструктор схилив буйну голову під водотяг і пустив на неї, просто з крану, струм холодної води.
— Ой, Боже, — застогнав, — як то чоловік мучиться на цьому світі! Ну, і защо?..
Що діялось під час тієї короткої сцени з поліційним аґентом Коґутом — неможливо описати в кількох лінійках, а на довшу дигресію, на цілу психологічну студію, в нас, за пляном оповідання, немає ні часу, ні місця. Одне можу сказати, що таку ідіотичну міну, яку мав у тому моменті пан Коґут, я бачив за коротке своє життя тільки раз, і то не в житті, а в театрі, на сцені Сокола ІІІ-го: в комедії „Сватання на Гончарів-ці”, у бідного Стецька, коли дівчина піднесла йому гарбуза…
Ну, та дурна міна у Стецька — це нормальна річ, це, сказати б, невід’ємний атрибут його особовости. Та от, поліцай з дурною і перестрашеною міною — це вже з’явище капітальне!
Тоді ж, саме, дістав стовідсоткове підтвердження віддавна курсуючий по Богданівні здогад, що пан Базилі Коґут є сином нашого дяка з-під Ходорова: побачивши пана Макса, закутаного в біле простирало, представник публічної безпеки побілів, як вищезгадане простирало, пустив з рук торбинку, перехристився по-нашому, по греко-католицьки, і прошептав:
— Свят! Свят єси, Господи!
Більш-менш у тому самому часі наступила в кухні ще одна важлива подія: дорога наша господиня, пані Євдокія, примкнула врешті досі відкритого рота, зірвалась з кріселка і кинулась рятувати з-під залізка мою сорочку, яка вже тліла і смерділа на цілу кам’яницю. А поліційний агент Коґут, як той Тома невірний, підійшов обережно з-заду до пана Макса, штуркнув його парасолькою в крижі і спитав надламаним, слабим голосом:
— Пане Максю, це дійсно ви?
— У своїй власній мізерній особі.
— А бодай вас шляк трафив, так? Так!
Пан Коґут вщент розторощений цим відкриттям, упав без душі на те саме кріселко, з якого щойно підвелася, воскресши до активного життя, дорога пані Євдокія.
— Ну, або що? — поставив формальне запитання мій неоцінений пан інструктор, промиваючи очі під водотягом.
— То чого ви граєте варіята?! — визвірився на нього пан Коґут. — Чому вдаєте з себе духа з Бродів? Скиньте, до дідька, це верето, хай придивлюся ближче, так? Так!
Пан Макс спустив простирало з довгої, костистої постаті аж до голого білого пояса на животі, якого ще не заторкнули поцілунки сонця на шкарповій пляжі.
— Далі не можу, — пояснив представникові влади, — бо тут дами суть присутні.