В кухні тоді залишились: запах спаленизни, як далекий спомин по моїй сорочці, поліційний аґент Коґут і — я. Хоч він, цей Коґут, був польський поліцай,
вірний пес та вислужник тієї влади, що розпинала нам Україну й мучила наш народ, проте, мушу признатись, мені якось стало його жалко, коли він так стояв серед кухні, розгублений, збаранілий, обдертий з німбу непомильности й всезнайства, сам себе виставивши на посміх.
Щоб не дивитись на цю тяжку його компромітацію, я дуже сердечно зайнявся складанням і перекладанням книжок у куферочку, нібито зовсім не помічаючи пана Коґута, хоч добре чув, як він сопе сердито і нервово бубнить пальцями по столі, — знак, що далі ще хвилюється.
Врешті перестав сопіти й бубнити. Торкнув мене кінчиком парасольки:
— Ти-ти, малий, ану встань і подивися, що він там робить!
— Хто?.. Пан інструктор?
— Так, так. Хай тобі буде „пан інструктор”.
В його голосі забриніли якісь лагідніші нотки, та й хатрацькі очка пана Коґута вже не блискали так грізно, як передше. Я легесенько вхилив двері і встромив голову до покою, наснаженого тяжким кавалерським духом тютютну і амоніяку: славні побратими спали, аж любо, твердим козацьким сном, при чому тепер партію хропіння виконував сольо мій неоцінений пан інструктор, розкинувши поважну частину організму на „Недокінченій симфонії”, решту ж (волохаті ноги) звісивши на підлогу.
— Ну-ну, що? Спить? — спитав пан Коґут, стоячи в мене за спиною, так близько, що його тепле дихання лоскотало мене в шию.
— Так, прошу пана, — відповів я.
— Ну, то хай спить здоров! — зідхнув меланхолійно. — Раз чоловік живий, то не будемо його добивати і пхати під міст, щоб розбивав собі голову, так? Так! Хоч і чує моє серце, що твій пан інструктор ще не раз наварить мені такої каші, як нині наварив, і, фактично, великої діри на землі не було б, якби він був дав дуба під Сихівським мостом. Так, що ж… Такої зарази і дідько не візьме, і Пан-Біг не хоче. На, маєш тут „Поранну”, — сказав і встромив мені в руку газету. — Як твій пан інструктор прокинеться, прочитаєш йому цю байочку на 7-ій сторінці, закреслену олівцем. І можеш позбирати собі ці, розсипані на підлозі, горішки, так? Так!
Ще раз кинув прощальним поглядом на „Недокінчену симфонію” — „тим оком, що на пса”, натиснув банячок на голову і бистрими крочками почимчикував з хати.
В „Газеті Поранній”, як відомо всім львов’янам, була багатюща кримінальна хроніка з підвідділом нещасливих випадків. Там і я надибав, закреслену червоним олівцем, новинку такого змісту:
Трагічна смерть студента
„Вчора, у вечірніх годинах, стався на залізничній лінії Львів-Ходорів, перед станцією Сихів, трагічний випадок. Під час того, як у поїзді відбувалася контроля квитків, один із подорожніх „зайцем”, щоб не попасти в руки контролера, вискочив на дах вагона, саме в тому моменті, коли поїзд доїздив до моста.
Наслідки його нерозважного кроку були страшні: подорожній, вдарившись головою об склепіння моста, згинув на місці, при чому його голова й обличчя були цілком змасакровані. По документах, знайдених при вбитому, стверджено, що це студент права Львівського університету, 22-літній Максим Чміль, замешкалий на Богданівці, вулиця Церковна ч. 5. Ведеться дальше слідство. Тіло вбитого відставлено до Інституту судової медицини”.
ЗМІСТ:
На стор. 50-ій, 14-ий рядок згори замість „Музичного Інститут”, має бути; „Музичного Інституту”.
ПОДЯКА
Правлінню Об’єднання Українських Письменників „Слово”, Видавництву і Редакції журнала „Лис Микита”, Дирекції Злученого Украінського Американського Допо-могового Комітету, як також Друзям, Приятелям, Землякам і Товаришам пера, які своїми ласкавими пожертвами на видавничий, фонд причинилися частинно до видання цієї книжки, — складаю мою найщирішу подяку.
їв. Керницький — Ікер-
Досі вийшли такі збірки новель й оповідань Ів. Керницького: „Святоіванські Вогні” (Львів, 1934), „Мій Світ”, (Львів, 1938), „Село говорить” (Київ, 1940), „Циганськими Дорогами” (Мюнхен, 1947), „Пе-релетні Птахи” (Нью Иорк, 1952) і повість „Герой Передмістя” (Нью Иорк, 1958).
| Leo Kushnir415 E. Gowen Ave.Philadelphia, PA 19119-1025 |
