Вуйко Павло, кахикаючи, підвівся з лави й накинув на плечі сердачину, на якій був прикучнув і задрімав. Вуйна поправила на голові чорну хустку, втикаючи під очіпок жмутки сивого волося. Сірий кіт висунувся зі запічка, сів на припічку і ясно засвітив очима…
В хаті творились тепер дивні дива…
„Пастиріє” познімали солом’яні брилі й попадали навколішки, бо їм оце явився Янгол Божий, в довгій сорочці з надтичкою і з повісмом льняного волосся на голові. Горбатий жид з кривою приправленою бородою згинався в три погибелі перед царем Іродом, що нарядився в дивовижну шапку, ніби позичену в князя Мономаха, а в руці тримав страшенний меч із соснової лати. Так само смертоносно виглядали й шаблюки його римських воїнів, що були в повишиваних сорочках і мали вийнятково посинілі від морозу носи…
Тут і насунула примарою височенна, біла Смерть, припудрована питльованою мукою. Вона розмахнулась косою і сперезала Ірода по клубах. Лютий цар покотився на долівку, аж у ньому, в середині, щось векнуло! Прискочив присадкуватий Антипко, з чорним, як мазюка, обличчям, вхопив Ірода за обшивку і з пекельним реготом потащив „до пекла”, тобто посадив його на порозі. Тоді „пастиріє” нарядили солом’яні брилі і заколядували „Бог Предвічний”.
Вуйна Павлиха згорбилась на постелі, заломивши руки, наче збиралась голосити над покійником, гляділа на ці дива і похитувала очіпком:
— Ой, Боженьку! Ото раз!
До скрині підійшов голова читальні, велетень з ясним, широким чолом і з чуприною, мов житнє колосся.
— Вуйку, може щось пожертвуєте на читальню?..
Вуйко Павло мов і не чув, що це до нього мова. Сперся ліктями на побішницю і хмарно дивився у вікно, що за ним іскрився й променів срібно-білий світ у задумі свят-вечірній…
Вуйнині лагідні допитливі очі силкувались збудити старого з отупіння:
— Павле… Чуєш?
Але вуйко наче занімів. Тоді вуйна Павлиха, охаючи та зідхаючи, зісунулась з постелі й подрибтала до мисника.
— Ти на що, Петруню, збираєш?.. На церкву?
— Ні, вуйно, на церкву колядує друга партія — дівчата. Ми ходимо на читальню.
— Ото раз!
Взяла з полички полив’яну миску і добула з неї двоє яєць. Хвилинку поміркувала й добула ще одно.
— Най! — промовив неждано вуйко.
— Га?
— Най, кажу! Глуха’с?
Вуйна слухняно похитала очіпком і назад поклала яйця до полив’яної миски.
Ясне чоло читальняника Петра захмарилось:
— Вуйку, такі’сте вже бідні, що двох покладків жалуєте?..
Вуйко Павло не обізвався ні словечком. Встав, і обережно, щоб не струтити свічки на солому, підважив віко скрині. Добув із перескринька зложений удвоє аркуш паперу і мовчки поклав на скатертину…
Петро схилив чуприну над аркушиком… Читав…
А раннім-ранком, як сонце радісне вставало й колядували різдвяні дзвони, попід білі стріхи линула новина: що вуйко Павло, найбільший в селі ґазда і скупендряга, записав у тестаменті весь ґрунт на сільську читальню! Люди дивом-дивувались, а дехто забобонний говорив, що це не сам вуйко зробив, а його син-одинак, Січовий Стрілець, Василько, що п’ятнадцять літ тому, на самісіньке Різдво, звінчався на нічній стежі під Львовом з палкою любкою — „дум-думом”…
Кажуть, що на самий Свят-Вечір, в ясну північ, коли зорі так чарівно процвітають, коли в стайні говорить німина, на льняній скатерті догоряє свічка, а жмінка куті з дерев’яною ложкою чекають на гостей з того світу, — тоді завітав у рідну хату одинак — Василько, щоб відписатись від спадщини…
І знову пішов Молочним Шляхом, у сірій стрілецькій мантлині, з крісом на рамені, на ту віковічну стежу, що на ній немає змін, що з неї немає вороття…
НА ІВАНА, НА КУПАЛА…
Святий Іване Христителю, Патроне наш і Первомученику, Ти, що так намарне втратив пресвяту голову через жіночу пристрасть, напередодні Твого празника прийми доземний поклін від армії Іванів, у розпорошенні сущих! Осіни їх ласкою своєю, щоб з нагоди іменин не хильнули забагато чемериці, щоб обережно шоферували й щасливо та „в одному кавалкові” вернулись домів із зустрічі Америки з Канадою, Амінь!
Хоч у календарі Ти фігуруєш, як Іван Христитель, то народ наш христолюбивий довгі віки називав Тебе „Купалом” або „Купайлом”, шануючи пам’ять древнього, соняшного бога, про якого ще згадується в Гу-стинському літописі з 16-го сторіччя. В моїх, бібрецьких сторонах, називали Тебе ще й „Іваном-Лопушни-ком”. Може й тому, що в цій порі літа буйно розросталося лопушшя під плотами, на гумні, коло оборогів…
Ех, ви рідні лопухи, українські пампаси, широкі, як парашути, а густі, як джунґля, як добре було сидіти під вашим клаповухим листям і мріяти про світле майбутнє українського народу! Як же часто ви служили єдиним захистом-азилем усім утікачам перед батьковим ременем чи маминою кописткою! Що й казати — більшість славних повстанців та революціонерів нашого повіту, до членів Теренового проводу включно, починали партизанку з лопухів… А не стало вас, лопухи, та й наш брат обернувся в „загублену людину”…