— Що ж то ви, хлоп’ята, спите?.. Чому не підкинете дрівець до „субітки”?
— А підкиньте самі, як ваша ласка, — говорять парубки. — Там коло вас купка дров стоїть.
— Хе-хе! — захихотав предок, — файні мені дрова. Та ж то чиїсь поламані ворота!
Підкинув дрівець, погуторив з хлопцями та й потюпав додому збиратись на Ютреню. Прийшов до свого подвір’я та й руками сплеснув: А де ж мої ворота?
БІЛИИ СПОКІЙ
Сніг не падав, а валився з неба, як казали колись вдома. Валив і засипав світ холодним піском, аж по верховіття ялиць, по найвищі шпилі Вацманової „фамілії”. От, здавалося, ще трохи-трохи, і позападаються в білу безодню всі зірки разом з блідим-перестрашеним профілем місяця, і тоді вже ніхто й ніщо з неї не викарабкається, — ні звірі, ані люди, ані небо, ні земля…
Коли я так стояв, задивлений і заслуханий у білий світ за шибкою вікна, у сусідні від моїх двері легенько постукано. Почувся знайомий, жартівливий Андріїв голос:
— Пане докторе, та невже ви забули?.. Я так і знав! Ну, так, ми чекаємо вас із святою вечерею… Мама дуже просить не спізнятися: борщик стигне!
Тоді мені раптом пригадалося, що я також запрошений на Свят-Вечір у гостинний дім наших добрих сусідів, панства Тарасовичів.
З незабутнім д-ром Остапом Грицаєм, як і з кожним апостолом правди і науки, був завжди той самий клопіт: він, сердешний, забувався. Вправді, на диво, доктор пам’ятав, що його запрошено сьогодні на вечерю, тільки забув, до кого саме: до панства Гриневичів, — заходив у голову, — чи до панства Козаків?.. Тоді Андрій мусів дати докторові пластове слово чести, що його ждуть з вечерою у них в хаті! Це помогло. Доктор обмотав шию шаликом, потер долоні і допитливо прижмурив око:
— А буде чим, пане товаришу, теє… душу розрадити?
— Для вас, пане докторе, — сказав Андрій, — тато зберігає щось спеціальне, що пригадає вам віденські часи, які ви так часто згадуєте: добре винце!
…Сніг летів тепер з неба білими клаптями, але був теплий-вологий, і зразу танув під ногами. Андрій Гарасевич, як і пристало провідникові-альпіністові, пішов попереду, протоптуючи нам стежку важкими, лещетарськими черевиками. Стрункий, ясноволосий, він ніколи не носив шапки чи капелюха, ні літом, ні взимку. Сніжинки іскрилися в його чуприні і зразу топилися, стікаючи мокрими ниточками по бронзовому обличчі. А його очі, блакитні задумані очі поета, увесь час закохано мандрували по верхів’ях стрільчастого Вацманового хребта, — де й постигла через півроку нашого Андрія Біла Смерть, так передчасно і так трагічно…
…Отаким його бачу, такий він стоїть тепер перед моїми очима, як тоді, 25 років тому, коли провадив нас обидвох з доктором Остапом Грицаєм на святу вечерю до 6-го бльоку, в таборі „Орлик”, у Берхтес-ґадені…
І ще мені пригадується з тих часів один момент: кожного разу, коли Андрій вертався з гірської мандрівки, він завжди приносив улюбленій своїй матері найкращу, — як запевняв нас, альпійську фіялку в подарунку.
Цей мій різдвяний спомин я кладу сьогодні, виручаючи покійного побратима, замість альпійської фіялки на свіжу ще могилу його матері, Софії Гарасевич, людини шляхетної душі й золотого серця, яка була довгі роки і для мене наче другою матір’ю.
МИЛЯНІ БАНЬКИ
До письменниці, яка щасливо пережила казахстанську каторгу, а потім опинилася у вільному світі, під час одного з її авторських вечорів підійшла онесмілено пластунка, студентка коледжу, і сказала:
— Пані Уляно, ваша книжка про Казахстан зробила на мене таке глибоке враження, що, несподівано для мене самої, я стала авторкою оповідання для дітей із життя наших засланців у Казахстані… Звичайно, до великої літератури йому далеко, але для пластового журнальчика, хто-зна, може й підійде. Я дуже вас прошу — прочитайте його і поробіть ваші завваги. Там напевно будуть якісь неточності, а то й нісенітниці чи кострубатості мовостилю.
— Для мене, — розповідала потім письменниця, — це був, як тут кажуть, сюрпрайс, несподіванка, що представниця молодого покоління, на яке так усі нарікають, не тільки прочитала мою книжку, але й під впливом цієї лектури сама ступила на літературну стежку і пише по-українськи! Я з немалим зацікавленням, а то й хвилюванням прочитала оповіданнячко молодої подруги, написане скромно, безпретензійно, але справді талановито. Авторка в живих кольорах змальовує сценку з життя дітей в якомусь ближче неокресленому таборі українських засланців-каторжан. Діти, позбавлені в умовинах нелюдського, таборового режиму всяких цяцьок та іграшок, — придумали собі забаву: десь вони роздобули шматочок мила і пускають з нього в повітря — баньки… А ці баньки виходять у них такі чудові, веселково-рай