„Подивися Молотов, як я штани полатав!
А на заді залишив, щоб ся Сталін подавив!"
Мій приятель, розуміється, вмирає від страху — гине!
— Товариші! — благає їх, — схаменіться, на милий Біг! Ставайте на свої місця! Беріть портрети!
Ба!.. Але ж з цими портретами вийшла справжня халепа: якраз коло Петрової групи поскладали були своїх „вождів” працівники львівського „Хліботресту”, які теж вернулися з гастрономії в піднесеному настрою… Чи то під впливом цього настрою, чи від поспіху, їм і Петровим батярам геть чисто перемішалися „вожді”!
— Не руш мого Микити! — кричить якийсь балабушник і насилу вириває з рук Петровому бригадирові портрет першого секретаря партії.
— Пусти сякий-такий сину мого Молотова, бо як тя встрілю в ліхтарню, то всі кремлівські зорі побачиш!
А тут від слів приходить і до діла! Ось майнув у повітрі портрет маршала Тимошенка і з цілим розмахом опинився на чиїйсь маківці, аж полотнище лопнуло! Тут хтось когось вгараздив Мікояном! Там хтось комусь зацідив Кагановичем! А два Петрові стахановці підняли високо вгору портрет батенька народнього і засадили його по шию директорові „Хліботресту”, що навинувся їм під руки…
Піднявся крик, метушня, засюрчали свистки, з’явилась піша та кінна міліція… Але на дальші наслідки тієї „жовтневої революції” мій приятель вже не чекав: бічними вуличками втік додому, спакував чемойдана, ніч переночував у сусідів, а насвітанку „вицофався”, як кажуть галичани, на Захід…
„І ПАН НАД ПАНАМИ”
Покійний Микола Голубець, покровитель і великий приятель початківців, зібравши, бувало, довкола себе, в наварні „Де-ля-Пе” у Львові, адептів красного письменства, у хвилинах особливого духового піднесення любив читати їм Шевченка. Зокрема, з великим жаром у серці, рецитував такий вірш:
„Не женися на багатій
Бо вижене з хати.
Не женися на убогій.
Бо не будеш спати.
Оженись на вольній волі,
На козацькій долі…”
Після того незабутній наш Мольо, тоді вже вдруге щасливо одружений, в екстазі та в захопленні гукав:
— Воістину — Шевченко був геніяльний поет!
З книги проф. Павла Зайцева знаємо, що Тарас Григорович пробував одружитись і на багатій, і на убогій, і не вийшло діло. Мабуть, і після того він написав текст до вищезгаданого старопарубоцького гимну, до якого, на жаль, досі ніхто з наших музик не здогадався скомпонувати музику.
А проте той самий Шевченко вилив на папір стільки ніжних-преніжних епітетів про українську дівчину та жінку! Як же красно він їх називав — і „ясочка”, і „рибонька”, і „зіронька”, і „голубонька”, і Бог не знає, як ще! Це ж той самий Шевченко закінчує свої „Думи” зворушливим визнанням:
„Одна сльоза з очей карих
І пан над панами!"
За криваву муку розтерзаного серця, за всі свої печальні думи, що стали на папері сумними рядами, Поет не бажає собі ані пам’ятників, ні лаврових вінків, ні монографій, ані нагороди Нобеля, лиш одну сльозинку з дівочих очей — „і більше нічого”. Бо він своїм віщим духом передчував, що як прочитає його „Думи” і заплаче над ними дівчина, жінка, сестра, мати, то вже вони донесуть його Слово і до нареченого, і до чоловіка, і до брата, і до свата, до дітей та внуків — „живих і ненароджених”.
От, перед нами і проблемонька, дорогі друзі пера і писальної машинки в екзилі! Чи капне колинебудь з яких карих очей хоч одна сльозина на наші поеми, романи, драми та інші „камбруми”?.. Та чи вистане ще у нас стільки жару в серці, щоб тую сльозину виточити?.. Та й чи багато ще знайдеться на еміґрації карих, голубих чи іншого кольору оченят, які читатимуть все, що ми тут пишемо, пишемо і друкуємо?..
Так мені здається, що з жіночими очима — ще півбіди, але з дівочими — мабуть пропаща справа! Одна панночка-студентка цілком щиро призналася, що за минулий рік вона прочитала з української літератури лише декілька чисел „Лиса Микити” і всі запрошення на балі-вечорниці… А що буде, друзі мої, коли ми тут посидимо ще з десяток років? Як тоді стоятимуть справи з сльозами з карих очей?
Великим смутком повіває від сцени, коли на ній стоїть чи сидить соліст і співає чи грає для півпорожньої залі. Та не меншим смутком віє від книжки над білими листками якої може й ніколи не схиляться нічиї очі, а тим більше — карі дівочі.
КАВУН