— Слухай сюди, Соломоне, — заговорив Іван Никифорович, перевівши дух, — я тобі скажу, як землякові, ось що: тоді, коли нацисти шаліли в Києві, ти сидів собі тут, у Нью-Йорку, і робив бізнес; а я був там, в самому пеклі, самому дідькові в зубах, і все на власні очі бачив!.. Ну, от. Ти знаєш — Київ великий город і всякого зброду в ньому чимало. Може знайшлася шантрапа, яка раділа, коли ваших вели в той, тричі проклятий Бабин Яр, — я цього не бачив. Але я бачив, як ґестапівці везли на розстріл мого племінника, а з ним одинадцять хлопців-студентів з нашого кварталу, що належали до підпільної організації! Отак, як тебе, бачу їх усіх у забризканому гряззю грузовику, побитих, покривавлених, з руками, зв’язаними колючим дротом… Ти думаєш — мало наших, порешетованих кулеметами, лягло разом з вашими в спільну могилу?.. Та про це, звичайно, ваші, американські газети не напишуть!
…Оце ж, мабуть, на згадку про той випадок на Першій Евню, Іван Никифорович сердиться тепер і плаче, лаючи при цьому „чортове зілля” — тертий хрін.
ХАРАКТЕРНИКИ
При всьому моєму пошанівку до великого рабина українського гумору, редактора „Лиса Микити” Едварда Козака-Ека, при всьому моєму захопленні його прекрасним мистецтвом, з жалем і смутком мушу тут заявити, що однією з його картин я аж ніяк не захоплений, а то можна б сказати, тяжко пригнічений… Я маю на гадці несамовитий, просто, образ „У січовій кузні”, що в каталозі 5-ої виставки Е. Козака в Ган-тері мав число 19, і ще до офіціяльного її відкриття був замаркований зірочкою, значить проданий „на пні”.
Господь Святий знає, звідки Екові прийшла до голови така несусвітна ідея!.. Уявіть собі трьох за-порожців-характерників, власне не козаків, а чортів, що витягли десь з болота бідного, зачуханого українського дідька! Вхопили в свої ведмежі лапи, затягла до січової кузні і там узяли в обертаси: один звитяга, викапаний Тарас Бульба, регоче на всі 24 зуби і роздуває жар міхами, другий цупко держить дідька за роги та хвостюру, а третій — справжній демон, виволік обценьками чортячого язика, розпластав на ковадлі і гатить по ньому здоровенним молотом!
Картина, від якої стає вам холодно і жарко, страшно і смішно, а при тому всьому обгортає вас жаль і співчуття до бідолашного дідька, що попав у таку халепу. До речі, його незавидній долі співчувають навіть найменші глядачі, такі от, як Петрусь, синок панства Кобзярів, власників пансіону „Ксеня”, де відбувалася виставка.
— Мамо, — сказав малий Петрусь, приглянувшись картині, — а я дам тому чортові полизати кавґумі, бо йому дуже язика спалило… (Що сказав, те й виконав!)
„Співчування” викликає саме той момент, що у могутніх козачих руках бідний чорт виглядає, як паршива, беззахисна собака… Таким, зрештою, і змальовує його народна демонологія, що в неї український чорт ніколи не втішався великою повагою. В інших народів чорти — це демони, Мефісти, а в нас — зачуханий, осмолений дідьчище, що сидить десь у трясовинні, в дуплі чи в комині, радше сміхотворний, ніж страшний покруч, з цап’ячою головою і свинячими ратицями, що навіть назви гідної не має. Народ дражнив чорта „куцим” або „куцохвостим”, а з легенд-переказів, із творчости Гоголя і Стороженка знаємо, що так звану „нечисту силу” легко міг загнуздати не лиш козак-характерник, але й простий дядько або коваль Вакула з „Ночі під Різдво”.
У порівнянні з нікудишнім чортячим плем’ям — якими ж бравурними, фантазійно-барокковими являються постаті славних лицарів запорізьких у творчості нашого незрівняного Ека — Е. Козака! Він закоханий у козацьку бувальщину одержимою любов’ю свого незабутнього товариша по кисті, покійного Миколи Бутовича. Може загадка цієї великої пристрасти Е. Козака скривається і в тому, що він же сам козацького роду?
ЖЕРТВА ТРАДИЦІЙ
Вікопомна аварія з електрикою, що трапилася в Нью-Йорку восени 1965 року і виявила жалюгідну компромітацію сучасної техніки, пригадала мені подібний, компромітуючий цю техніку випадок, що теж стався в Нью-Йорку, а точніше на Бронксі, в саму великодню суботу минулого року. Жертвою цієї катастрофи трохи не впала дорога моя землячка з рідного табору, пані Віра.
Але спершу — маленька прелюдія: не така то легка справа сучасній, модерній жінці замісити, скажемо, тісто на паски чи бабки! Крихітне воно та й тендітне наше екзильне жіноцтво, мов китайська порцеляна, не во гнів нікому кажучи…