Отаке вийшло з моєю землячкою: поки, бідолашка, розчинила, поки замісила на бабки — трохи Богові духа не віддала! Місила тісто з приступами, чи то пак з інтервалами, а за кожним приступом падала хрестом на килим, на підлогу, бо спина страшенно розболілась. А синки-шибеники все її питали: „Мамо, вже кликати амбулянса, чи ще почекати?”
Викохавши в тяжких муках тісто, пані Віра повкладала його у форми, а воно, нівроку, виросло легке, пушисте, мов пір’їна! Тепер тільки поставити форми до печі, перехриститись, сказати — тьху-тьху! — щоб яке лихо не наврочило, і готово!
Та ба! Тільки вона поставила бабки в піч, або, сказавши по-галицьки, в брат-руру, як скоїлась заморока з дверцятами — не пристають щільно, не запираються! Мучиться бідна жінка, шарпає дверцятами сюди-туди, білі пальці до крови калічить, а воно затялося і не йде! Що робити, як рятувати великодні традиції?.. Не було іншої ради, як підперти двері власною спиною. Сіла моя землячка під піччю, притиснула дверцята тендітними плечима та й плаче, заливається гіркими. А тут діти-соколята собі в плач!
— Мамо, — кричить менший синочок, — тікай від печі, бо згориш!
— Мовчи, дурню! — каже до нього старший. — Не реви, а поможи мені притягнути телевізор! Мамо, ми підіпремо піч телевізором, добре?
А тут бабуня, особа слабкого здоров’я вже й за серце хапається, валеріянові краплі наливає… Але ситуацію врятував дід, заслужений науковий діяч, член УВАН. Звідки в нього, сідоглавого світоча науки, взялася ота надлюдська сила, що він за одним зривом присунув до печі шафку з книжками, відштовхнув набік дочку, а дверцята припер „морською глибиною”? А було що пхати, коли зважити, що на полицях лежало повне видання творів тогорічного ювілята, Івана Франка, повне видання Лесі Українки, 10 томів „Історії України-Руси” Михайла Грушевського, не згадуючи, звичайно, за Енциклопедію Українознавства.
Отак наука й література посоромили техніку, зате врятували традицію, спасли великодні бабки моєї землячки, пані Віри, що вдались їй на славу і так розкішно виглядали, що потім усі Вірині подруги просили-благали в неї „припису”!
НА СЛУЖБІ В МЕЛЬПОМЕНИ
Були в нас критичні зауваження на тему останньої святочної академії, зокрема щодо сценічного монтажу з листопадових боїв за Львів. Мовляв, це лицедійство було трошки задовге і так штудерно змонтоване, що публіка не второпала, чи воно складається з п’яти відслон чи тільки з трьох, в наслідок чого довелося деяку частину глядачів витягати з автомашин і завертати з вулиці назад у залю.
Критикували також режисера за те, що поклав упавшого на полі бою героя три-чверти години лежати непорушно на сцені, в характері зимного трупа. Листопад — листопадом, — говорили ці критики, — героїзм — героїзмом, але три-чверти години вдавати небіжчика, це навіть для професійного актора трохи забагато!”
Не будемо входити в те, чи ці критики мають рацію, чи її не мають, але я хочу зазначити в цьому місці, що в нашому аматорському гуртку при читальні т-ва „Просвіта” в селі Водниках трапилась одного разу ще гірша халепа. Тут, правда, у Нью-Йорку, упавшого на полі хвали героя ніхто на сцені не турбував і не тривожив, раз тільки, здається, дух Княжого Воїна злегка та й нехітьма пристолочив його ногою. Гірша справа була з Василем Дорикевичем, коли наш аматорський гурток ставив народню драму з співами і танцями „Ой, не ходи Грицю”.
Розуміється, Василь Дорикевич, знаний сільський амант і красунь, грав тоді ролю Гриця. Ось, і приходить п’ята дія і та сповнена трагізму картина, коли Маруся отруює Гриця… Той валиться мішком на сцену і в тяжких конвульсіях — помирає! А вмирав наш Гриць на першому пляні сцени, майже на передсценні, щоб публіка мала змогу зблизька налюбуватися його знаменитою акторською грою. Біда була лише в тому, що під самою сценою колядували діточки, для яких, звичайно, не було сидячих місць у залі, і вони товпились переважно коло сцени, щоб краще бачити тяжку драму…
І з того саме вийшла не драма, а народний водевіль… Лежить наш Гриць-красунь, отруєний Марусею, на першому пляні сцени блідий, мовчазний, ні вусом тобі не моргне, відомо ж — покійник. А тут чортові дітлахи майже бородами вперлися в сценічну рампу і свої коментарі на тему його смерти пускають…
— Дивись, — каже одне, кирпатеньке, — Василь Дорикевичів помер! Танка Пилипова взяла його та й отруїла!
— Ех, ти дурна! — каже друге. — Він тільки прикидається небіжчиком. Ролю таку грає.
— А, от, заплющив очі і не дихає…