— Дихає, дихає!
— А я візьму соломинку і полоскочу його! Тоді побачимо, живий він, чи мертвий.
Ну, того вже було забагато для такого расового актора, як Василь Дорикевич. Ех, як не схопиться на рівні ноги, як не крикне на дітлахів:
— Марш, бахорі, з-під сцени, бо як я вас полоскочу ременем, то жадне з вас на задок не сяде!
Діточки спурхнули перестрашеними гороб’ятами, а наш Гриць знову бебехнувся на сцену і в тяжких конвульсіях сконав по-раз другий. Рясні оплески публіки були заслуженою нагородою для нього за те, що так блискуче вив’язався з тяжкої ролі.
КОРОВ'ЯЧИЙ ПАСТУХ
У нашого миколаївського о. декана був знаменитий пастух — Іваньом звали. Про це ще можна б посперечатися, хто мав на приходстві більший голос у господарських справах — Іваньо чи їмость, але що о. декан не мав жодного голосу — це була річ бездискусійна. Щоправда, отця декана цілком не цікавило, що діялось у нього в оборі чи в стодолі на тоці: поза духовними обов’язками небіжчик дуже кохався в пасічництві і залюбки грав на цитрі, — коли не дрімав на ґаночку.
Але траплялися випадки, коли він пригадував свою ролю господаря, і тоді виринало в нього нестерпне бажання нагадати про це й службі. Він кликав на ґанок Іваня і зачинав з ним, наприклад, таку ділову розмову:
— Ну… як там теє… телята їдять?
— Та… одне їсть, а друге ні.
— А чому те друге не їсть?
— Бо не хоче.
— А чому не хоче?
— Бо вже тиждень тому, як здохло.
— Ах, ти, нехристе, безувіре! — вибухнув тоді отець декан. — Ти чому мені цього скорше не сказав?
— Або ви мене питали?..
Через село бігла залізнича колія, яку вигадливий народ охрестив з-німецька „айзенбантом”. Той „айзенбант” переділяв на дві половини громадську толоку чи пастівник, де паслася також приходська худоба — коні, корови, телята. А в худібки завівся був такий звичай, що коли вискубала траву по цей бік толоки, то переходила через штреку на той бік. Ото, буває, чимчикує собі коровиця чи кобильчина через штреку, а по дорозі пристане, щоб почухатися до рампи. Коли ж, не дай Біг, у такий момент надлітає поїзд, то — авс-капелюх! — худобина гине на місці.
— Гей, ти, Іваньо! — гукає бувало отець декан з пасіки в садку. — А йди-но заверни коней з айзенбанту! Чуєш?..
— А я у вас не служу коло коней, а коло корів! — гукає Іваньо у відповідь. — Від коней маєте фірмана, хай іде, завертає.
— Ах, ти, нехристе-безувіре! — сердиться у пасіці отець декан. — Таж у тебе совісти немає! Таж надбіжить шнельцуґ зі Львова і заб’є бідну тварину!
— Заб’є раз — більше на штреку не полізе, — бурмоче сам до себе коров’ячий пастух. — Інакше ніколи не навчиться розуму, куди їй вільно ходити, а куди ні.
Такі словесні поєдинки з Іваньом отець декан завжди програвав, і, звичайно, складав зброю, хіба-що Іваньо чимось сильно йому допікав, як то кажуть: задівав його за живе! Тоді вже о. декан грозив:
— Ось ти зараз побачиш: піду і пожаліюсь на тебе їмостуні!
Га, тоді не було пардону: Іваньо вставав і йшов завертати коней з „айзенбанту”.
СТАРА ГАЗЕТА
Була година 11:30 перед полуднем і Блекі, розуміється, вже стояв на своїй стійці, на схрещенні Бродвею та 14-ої вулиці, біля дротяного кошика на відпадки. Зрідка в тій порі дня вискакували з горла підземки подорожні, вкидаючи мимоходом до смітярки читані, або й не читані газети. Тоді Блекі схилявся над кошиком, а його закостенілі пальці шелестіли лахманами паперу: починався його робочий день.
Як багато мешканців Нью-Йорку, Блекі балакав наголос сам до себе. Сам себе переконував і сам собі перечив, ділово розмахуючи руками, згідливо чи заперечливо потрясаючи головою.
— Що за публіка тепер завелася, Ісусе Христе! Ніхто не читає поважної преси! Кожний летить на дешевий хлам, на сенсацію та кримінальну блекотину. Гм, так, ви не вірите?.. Будь ласка, прошу: „Кур’єр”, „Геральд”, „Вечірні новини”… А де „Таймс”, або „Трибуна”? Невже не знайдеться хоч одна інтелігентна людина, що кинула б до кошика „Трибуну?”
Блекі гірко посміхався і в парі з тим ритмічно подзвонював почорнілими пльомбами. Сказати правду, йому-то зовсім не було до сміху: холодний, докучливий вітер прошибав його до кости і вже надносив від сторони Гудсону сніговий гураґан, бо надворі цілком почорніло. Прохожі пробігали бігцем і щезали в брамах, у дверях ресторанів, западалися в підземелля підземки. Блекі втиснув свою миршаву постать у підшитий вітром плащ, а задубілі руки запхав аж під пахви і крав звідти, крав у себе самого останні крихти тепла, які ще збереглися в його тілі. Як родовитий ньюйоркчанин він переносив досить стоїчно вибрики весняної, химерної погоди, з якої, зрештою, славилось його місто. Натомість більше хвилювало його те, що дзиґар на вежі Едісона показував годину 12.40, а містер Ріджвуд ще не виходив з ресторану.