Від років між ним і містером Ріджвудом існувала тиха, неписана умова, щось на зразок джентлменського договору, контракт споріднених душ. Точно п’ять хвилин по дванадцятій містер Ріджвуд спускався еле-вейтором з десятого поверху будинку Лінкольна, де були бюра мільйонерської „Люкс-компанії”. Містер Ріджвуд займав тепер пост головного менаджера цієї фірми, хоч Блекі пам’ятав ще ті часи, коли містер Ріджвуд був тільки асистентом головного менаджера. Однак, як тоді, так і тепер містер Ріджвуд, завжди енергійний, усміхнений містер Ріджвуд, точно п’ять хвилин по дванадцятій з’їздив елевейтором вниз і йшов на полуденок до ресторану „Амбасадор”. Коло будки сліпого ветерана Оскара зупинявся на момент і купував „Трибуну”. Очевидно, Блекі також уже стояв коло будки, стояв у пристойному віддаленні від купуючого „Трибуну” містера Ріджвуда, все ж таки не так далеко, щоб містер Ріджвуд не міг його не запримітити та обмінятись з ним завжди таким самим дружнім кивком руки, тією самою усмішкою, значення якої розуміли тільки вони обидва, втаємничені.
Після того містер Ріджвуд щезав за скляними дверями ресторану, а о годині 1.30 виходив назад. Переходячи попри будку Оскара, зложену вдвоє „Трибуну” злегка, непомітно, спускав до кошика і тоді, майже рівночасно, простягалася по неї рука Блекі, так що хребти їхніх рук ледве не торкалися один одного, тільки очі дивилися тоді в інший бік, ніби себе виминаючи…
Зрештою — це тривало один момент, відламок секунди.
З газетою в кишені Блекі завжди почував себе якось надзвичайно, сливе урочисто: це було таке почування, ніби він щодня, в цій хвилині, відроджувався, як той Фенікс, із попелу нікчемности, до нового, кращого життя, ніби двигався високо вгору з найнижчого щабля суспільної драбини.
Коли надворі було холодно, або падало таке свинство, як сьогодні, Блекі йшов просто до Публічної Бібліотеки, де мав своє місце до читання, а радше до хитро маскованого дрімання. Тут його вже знали і толерували, то значить — ніби не помічали. Блекі сідав собі в куточку, коло кальорифера (до якого часто сушив свої перемоклі шкарпетки) і починав студіювати, Трибуну”. Але тепло кальорифера й особлива бібліотечна атмосфера безруху й затишшя діяли на нього запаморочливо, наче насонні порошки, і Блекі хоч-не-хоч починав куняти. Насправді, він не хотів спати і страшенно соромився тієї слабости своєї натури. Навіть дрімаючи, намагався з усіх сил не заснути, тим більше, що тоді власне котрій-небудь із секретарок могла прийти до голови фантазія — випросити його з читальні.
Тому саме Блекі не любив читати „Трибуну” в Публічній Бібліотеці. Зате ж це була для нього велика радість, справжнє свято душі, коли в погідний, соняшний день весни, літа, чи осени він мандрував собі з газетою під пахвою по парку! Треба було тоді бачити його, як він бундючно, по-ковбойськи перебакиривши капелюха, весело вимахував „Трибуною”, всміхався до закоханих пар на лавочках, до мамок з немовлятами і смішно підстрижених собачок, здоровкався з продавцями морозива окликом: „Гай, чіф!” — і жвавим кроком поспішав під пам’ятник Петра Стайвесанта, де в півтінку гіллястих кленів стояла „його” лавка.
Цей куток був вийнятково вільний від інвазії закоханих та дитячих „тачанок”, а засідали тут переважно й відпочивали по трудах життя „пенсіонери” на подобу нашого Блекі. Коло їхніх ніг танцювали вивірки та юрмились галасливою, сорокатою хмарою голуби. Блекі не любив вивірок, вони нагадували йому щурів з додатково пришпиленими патлатими хвостами, а поява щура викликала в нього почуття обмерзіння, бо йому зараз виринав перед очима його нічний притулок для бездомних.
Зате з голубами Блекі дружив. Він мав повні кишені недоїдків, шкоринок з хліба, що їх дбайливо визбирував зі столів по дешевих тавернах на Третій Евню, а потім, у парку, кормив ними своїх крилатих любимців. Робив це з великою насолодою, втикаючи крихти хліба в їх пажерливі дзьоби так ніжно, як молода мати кладе „смочка” в уста дитинки. Звичайно ці самі недоїдки становили одиноке „менью” його власного обіду, але частенько Блекі, зачитавшись в якомусь цікавому „едіторіялі”, затрачував відчуття дійсности до такої міри, що роздроблював голубам усю містоту своїх кишень. Коли ж, накінець, спам’ятався, то хіба для того, щоб з тихою меланхолією констатувати, що йому самому не залишилось нічого…