— Об’їли ви мене, боми, — казав тоді до любимців і пестив долонею їх гадючкуваті шийки. — Покористувались нагодою, що я зачитався в статті містера Ліпмена, і стеребили дві кишені апровізації. Та я не маю до вас жалю за ваше обжирство, але завжди картатиму вас, що не вмієте пошанувати достойної лисини першого губернатора нашого стейту!
Блекі мав вийнятковий пошанівок до губернатора Петра Стайвесанта, того хороброго „Срібного Цвяшка” на дерев’яній нозі, який, маючи всього сто вояків залоги й пару старих пукавок, не завагався ставити чоло гордій фльоті Його Королівського Величества. Блекі порівнював геройську поставу оборонця Нового Амстердаму до жалібного квиління про „мир за всяку ціну” різних пацифістів на сторінках тієї ж таки „Трибуни”, і йому ставало соромно за його велику націю, так соромно, що він готов був заплакати!
— Наші предки, узброєні в луки і самопали, завоювали цей континент і збудували наймогутнішу в світі державу! А ви, йолопи, маючи атомові бомби і ракетні літаки, готові її запропастити! — докоряв він авторам пацифістичних статтсй і тремтячим від нервозности п’ястуком гатив по газеті.
Тоді голуби спурхували з лавки, з його колін та рамен, з дірявого капелюха, підлітали трохи вгору і сідали купою на відлите з бронзи погруддя губернатора. Блекі схоплювався з лавки зараз за ними, одчайдушно махав газетою і капелюхом, пробуючи зігнати голубів із пам’ятника, але крилате братство ані трохи цим не бентежилось, зрештою деякі куняючі на сусідніх лавках побратими, піднімали голови й легковажно посміхались в його бік. Блекі, зніяковілий та розгублений докраю, сідав назад на своє місце, відвертався спиною до пам’ятника і поринав із головою у „Трибуну”.
…На згадку про читання в парку в ясні, погідні дні, бідолашне тіло Блекі затрусилось, як від пропасниці! Від Гудсону хлинуло на нього ще одним потужним подмухом, протинаючи кожну костомашку, і він мусів зачепитися пальцями за вінця дротяного кошика, щоб хуртовина не вхопила його та й не понесла з водою по ринштоці, як лушпиння з помаранчі, або клапоть газети. Даремне відвертався плечима до вітру, даремне ховав обличчя у дряний комір — льодова каша сікла його навскоси і простовіч, краяла шкіру, ніби товченим склом і зараз таки топилася, заливаючи потилицю струмками холодного дощу.
Блекі підвів заліплені снігом очі на вежу Едісона і ствердив, що добігало десять хвилин першої. Містер Ріджвуд усе ще не виходив із ресторану „Амбасадор”. І тоді Блекі заламався духом, не витримав і заплакав — із жалю до містера Ріджвуда.
— Ех, чорти б пірвали твого батька! — лаявся вголос, розтираючи під очима теплі сльози, змішані з льодовою кашею. — Ти собі там сидиш, при чарці,Мартіні”, та й тобі і десь там не гримить, що тут людина качаніє з холоду, дожидаючи тебе, як Божого змилування. Тобі не хочеться зробити мені хоч цю одну ласку — жбурнути під ніс прочитану газету, як собаці кістку… Ну, бо ти велика шишка в індустріальному світі, великий бос і менаджер, а я, для тебе, сміття, ганчірка! Так скажи мені, великий пане-босе, чому тебе вже двадцять хвилин немає там, за твоїм директорським столом? Твій песячий обов’язок каменіти там, керувати справами! А тебе немає, бо ти собі сидиш коло бару і романсуєш з підмальованою мавпою! Отакі ви всі, панове-менаджери, слиняві мазунчики, пройдисвіти прокляті! Ваші батьки-чорнороби починали від продавців газет та чистіїв чобіт і лишили вам мільйонерські фортуни, а ви їх проциндрюєте з дівками по кабаретах!
Якби комусь прийшла тепер охота пристанути на хвильку та прислухатись до Блекової промови, то він напевно виніс би таке враження, що це якийсь комуністичний агітатор вибрав собі ось-таку невдячну пору на вуличний мітінґ. Та це було зовсім не так: Блекові ще ніколи, мабуть, не приходило на гадку перевертати суспільний лад Америки, він взагалі не відчував класової ворожнечі чи ненависти до багатіїв, зокрема не завидував містерові Ріджвудові його прекрасних апартаментів на 5-ій Евню, чи охолодженого авта, ні! — його серце боліло лише за цю єдину кривду, заподіяну йому містером Ріджвудом: що він не кинув йому до кошика прочитаної „Трибуни”.
Шарпаний цим жалем і термошений вітром, як самітний-загублений листок серед осінньої пустелі. Блекі викрикував тепер із глибини своєї бідної душі ввесь біль там захований і приспаний, а ніколи ще не висказаний. Він кидав на голову містера Ріджвуда найважчі прокльони, бажав йому всіх нещасть і язв єгипетських, а при тому так галасував і так завзято погрожував кулаками, аж стійковий полісмен висунувся з-під якогось закапелка і, насунувши капу непромокального плаща, рушив службовим кроком до нього…