В цій хвилині закрутились скляні двері ресторану „Амбасадор” і на тротуар вискочив бартендер Джов, без шапки, в білому халаті. Розпустив над головою газету, ніби парасолю, і загукав до надходячого „кала”:
— Офіцере, а гей! Ходіть-но мерщій сюди. В нас випадок.
— Що сталося? — спитав полісмен.
— Нещастя: містер Ріджвуд з „Люкс-компанії” вмер нагло від розриву серця…
Обидва швидко потім щезли за дверима ресторану, а свіжий подмух вітру приніс та поклав Блекові просто під ноги відкинене бартендером, мокре і заболочене число „Трибуни”.
ВЕСНА МІЖ РУЇНАМИ
Недалеко від моєї хати „валять Америку” — знищують старі будинки й прочищують місце під якийсь великий готель, що має тут постати. Таким способом збурили майже цілий квартал, лише при 43-ій вулиці стояв ще донедавна один наріжний дім, з забитими дошками вікнами й виламаними дверима. Коли ж дібралися й до нього і впала задня його стіна, за нею появилось мале подвір’ячко, а на ньому — розквітла вишенька, вся облита рожевим квітом, як морозивом із полуниць!
Серед цвинтаря румовищ та розвалин, це самотнє розквітле деревце стояло, як символ, немов заблукана душа янгола, і робило на прохожих таке враження, що люди зупинялись раптово на вулиці і вдивлялися в нього, наче в яке чудо-диво, дарма, що мешканців Метрополії не так легко чим небудь здивуєш! Навіть п’янички, „боми”, що блукали туди сновидами, шукаючи даремне вчорашніх мурів, щоб знайти якусь життєву підпору, побачивши розквітлу вишеньку, на момент протвережувались і з радости вишкірювали зуби, раді, як малі діти, що вгледіли в крамниці, за вікном, якусь гарну цяцьку…
А з редакції „Трибуни” приїхали фоторепортери, сфотографували вишеньку з усіх боків, а потім, у вечірньому виданні газети, появилось її фото з таким поетичним підписом: „Весна завітала між руїни”.
Потім я виїхав на три дні з міста, а коли в неділю ввечері вертався зі станції додому, — я не впізнав наріжника 43-ої вулиці… Руїни й румовища зникли, площа була прочищена, рівнесенька, гладко заасфальтована ще й дротяним тином обгороджена, а на тому місці, де цвіла і красувалась вишенька — стояла дерев’яна будка з написом: „Паркінґ”…
В будці сидів якийсь чорний симпатяга і завзято маніпулював коло радіоприймача: слухав репортажу з бейсбольного матчу „Єнків” з „Тиграми”.
Я поздоровкався з ним і спитав:
— Який вислід?
— П’ять до трьох для „Єнків”, четвертий іннінг. Подумайте, Ментєл знову завалив гоум-рана, той чортяка!
— Знаменито!.. А де поділася та вишня, що стояла тут ще три дні тому?
Чорний глипнув на мене безжурними, веселими очима:
— Ха, ха! Він питається — де поділася мала вишенька?.. А де поділись десятки акрів вишень та яблунь, що цвіли колись-давно на цьому узгір’ї?… Недармо ж воно колись називалося „Орчард Гілл”. Люди знищили сади і збудували місто. А тепер розвалили місто і роблять „паркінґ спейс”… Чудасія та й годі. Між іншим, як хочете знати, така доля жде всі міста і села, на цілому земному ґльобі! Еге!.. Прийде такий день, — нас тоді з вами, звичайно, не буде між живими, — що люди зрівняють з землею все дощенту, гори будуть розкопані, ріки висушені, вся земна куля буде зацементована і порожня-порожня! На ній стоятиме лише один високий стовп з кольосальним написом: „Паркінґ”.
— А де ж люди тоді подінуться, за вашою теорією? — питаю.
— Ха, ха!.. „Люди”? По-перше, людей тоді вже не буде, самі „супермени”. Всі вони переселяться на Марса чи на Венеру і там житимуть; а тут, на Землі, буде одна велика газолінова станція і місце для паркування їх суперсонічних ракет. Тут вони набиратимуть пального по дорозі на якийсь міжзоряний Бродвей — до театру, вар’єте, чи що. Отак, добродію, виглядатимуть справи майбутнього! А ви турбуєтесь — „де поділася вишня?”… Просто сказати, це таки смішно!
Так „потішив” мене чорний-філософ у дерев’яній будці… Та мені не промовили до душі ці слова потіхи, як не захопили мене, вичаровані його буйною фантазією, міражі майбутнього. Мені жаль стало малої вишеньки, що з’явилась соняшним променем серед руїн і звалищ, серед цього понурого довкілля, і роз’яснила його сіризну своєю красою, непорочною, як усмішка дитини. І так, як химерний, соняшний мигунець, вона й зникла… Якби не число „Трибуни” з її фотом, що залишилось в мене на столі, могло б здаватись, що вона мені приснилась..