ЯЛИНКА ДЛЯ ТІНЕЙ
На площі Астора стоїть і мерехтить лямпочками Ялинка.
Може, не така чудесна й величава, як її горда посестра на Рокефеллер Плаза, на 60 стіп висока, що примандрувала в це залізобетонне місто аж з далекої Каліфорнії.
Ялинка на площі Астора тиха і скромна, як і все довкілля долини міста, особливо в холодний, грудневий вечір, коли вже й машини сповільнюють свій божевільний танець та й червоні автобуси показуються зрідка, і вогкі, білі тумани снуються поміж мурами, як причинні душі.
Тоді саме з тих туманів, із сіризни вечора, висуваються дивні, покручені фіґури й окружають Ялинку мовчазним колом. Товариство збирається справді надзвичайне: в кого борода, як у циганського ватажка, і волосся колтунами, в кого обличчя замащене сажею, нагадує маску старокрайового коминяра, в цього ніс поцарапаний, в того очі попідбивані і солідна ґуля на лобі…
Про якийсь окреслений фасон у гардеробі — шкода й говорити. Ще добре, як на кому теліпається сяка-така опанча чи камізолька, є цілі штани і черевики одновимірного формату. А то буває дуже різноманітно: один черевик республіканський, другий демократичний, на плечах ніби картина з виставки абстрактного мистецтва (значить, латка на латці) та й капелюх десь запроторився на шляху життєвому, на якому так часто приходиться відпочивати, простягнувшись денебудь, у застійну, чи таки посеред тротуару…
Тепер уже зайвим буде пояснювати, що довкола Ялинки зібралися хлопці з Баверів, оті, як каже притча Христова, птиці небесні, що не сіють, не орють, не працюють, але якось живуть, бо на плящину завжди собі зажебрають. В американському красному письменстві ця порода громадян США називається „гобос”, а так, у поточній мові, і трішки ніби зневажливо звуть їх „бомами”.
Саме в цій частині міста, на Баверах, знаходяться їхні „готелі”, тобто нічні притулки під патронатом Армії Спасіння та інших добродійних місій. І ось, подаючись на нічліг, ці людські злидні линуть з темряви, мов нетлі, до світел розіскреної, блимаючої кольоровими лямпочками Ялинки на площі Астора.
І дивна річ: вони можуть отак стояти довкола неї годинами в німому безрусі, мовчки, без одного слова, приглядаючись грайливим світляним зиґзаґам, що раз блимають, раз пригасають, серед запашного чатиння…
Які думи-мрії снуються в цих кудлатих-нечесаних, буйним чупером покритих, або й лисих уже головах?.. Які візії ввижаються їхнім блудним очам, що зайшли імлою горілчаного чаду?
Може, ввижається неодному казка золотого дитинства — дитяча кімната на Свят-вечір, а в ній, мов на образку в ілюстрованому журналі, усміхнені батько й мати, весела ялинка і гора гостинців під нею. Над дверима завішений вінок з „міслету” — зелені листочки, перетикані червоними ягідками, під сволоком висять панчохи, наповнені горіхами й цукерками, а через вікно в’їжджає в хату червонощокий Санта, в санях запряжених у рогаті реніфери, і так радісно тінь-тінькають срібні дзвіночки в його небесному запрязі!
Може, у декого, в душі, дзвонять ці дзвіночки ще й по-сьогодні?
Адже всі вони колись були людьми, давно-давно перед тим, поки скотилися на дно. А під брудними лахманами й тавром „бома” лежить у цього і того, замкнена на сім печатей, власна життєва драма. Цьому зруйнувала життя жіноча зрада, тому — зламана кар’єра, втрачене багатство, невилікована недуга, розхитані нерви, чи Бог-зна яка хандра. Бувають же тут, між цими бродягами, і люди високого інтелекту, — письменники, артисти, лікарі, офіцери, бізнесмени…
„Не зішкрябуйте тупими ножами іржі з наших душ”, — писав один поет з Баверів, якого потім знайшли неживим у тунелі підземки. — „Не питайте тіней, — чим ви були, бо тіням байдуже, вони так і так утікають від сонця…”
…Від 4-ої вулиці надходить „з’єднання” Армії Спасіння: попереду хорунжий, старий дідок, з прапором і трубкою під пахвою, за ним крокують в ногу його підкомендні — троє бліденьких дівчат у темносиніх одностроях Армії. Відділ зупинився біля Ялинки. Дівчата витягли кантички з нотами, дідок заграв на трубці, і в сіризну грудневого вечора поплила колядка про тиху ніч, святу ніч, про Боже Хлоп’я, що заснуло у Вертепі в небесному спокої…
І ось, чорні, покручені фігури довкола Ялинки заметушились: одні, тверезіші та й пристойніше зодягнені, приєднуються до хору своїми прохриплими голосами. Ті ж камрати, що замазані сажею, побиті та покривавлені, відсуваються назад у присмерк ночі, ніби вони недостойні в такому жалюгідному вигляді хвалити Боже Дитятко.
На площі Астора починається дивний концерт і дивне свято — Ялинка для Тіней.