На пожарному возі красується навіть голова того коня — емблема команди, хоч не можна сказати, щоб це була голова дикого мустанга, з розвіяною гривою, — радше флегматичної шкапини, яка щонеділі тягне бричку з червоними колесами по алеях Центрального парку… Така чи сяка коняча голова — факт залишається фактом, що вона робить добру пропаганду нашій справі на еміграції.
Якщо трошки покопаємось в історії американського пожарництва, то довідаємось, що ще в 1826 році існувала в Нью Иорку пожарна команда ч. 48, яка носила назву „Мазепа”, взяту, як кажуть, від однойменної поеми Байрона. В 1852-му році один пожарник переселився через воду до Наяку і привіз цю назву, з головою „дикого коня” сюди, та й охрестив нею місцеву пожарну команду.
Команда ч. 48 в Нью Иорку давно перестала гасити пожарі, з неї залишились тільки дві пропам’ятні таблиці-емблеми, що прикрашують тепер вхід до відділу історії „Фаєр Департмент”-у, в музеї міста Нью Йорку, при 5-ій Евню і 103-ій вулиці. На таблицях — портрет гетьмана Мазепи, в строю прабатька Адама, в горизонтальній позиції — на хребті коня. За ним женуться по степу вовки з висолопленими язиками.
За цей архитвір, як довідуємось, автор портрета, проф. А. П. Маріярті, дістав був золоту медалю, а пожарна команда ч. 48, в п’ятницю, 24 жовтня 1841 року, виграла першу нагороду на конкурсі за найкраще розмальований фаєрманський віз…
Ось, куди загнався дикий кінь гетьмана Івана Мазепи!
ПРИГОДА В ГОРАХ
Наш український війт у Гантері, як його там називають, Володимир Кобзяр, любить і вміє оповідати. Це звичайно бувають спомини з його блискучої кар’єри одного з найкращих львівських футболістів, воєнні чи мисливські пригоди або різні придибашки з нашими мистцями, які влаштували собі в його пансіоні головну кватиру.
— Одного разу, — розповідав п. Кобзяр, — повіз я маестра Мороза на таку гору, на якій він ще не був, бо так, переважно, всі гори, звори, річки і водоспади в цій околиці він уже повимальовував. Ну, як знаєте, наш маестро вирушає на пейзаж, ніби вояк на фронтову позицію: бере з собою весь малярський еквіпунок — „муніцію” і поживу на цілий день. Ми договорилися, що коло 6-ої години вечора я приїду по нього автом і заберу додому.
Був чудовий, осінній день, половина жовтня, коли то в наших американських Карпатах найбільша краса, а для мистця — найкраще жниво. Та, як то звичайно в горах буває, десь з полудня подув холодний вітер, небо вкрилося хмарами, а з хмар посіяло наперед дощем, а потім снігом…
Каже мені дружина:
— Бачиш, що робиться — сідай у машину і їдь по пана Мороза, щоб не замерз у таку плюху.
Ба! Я знаю майстрову натуру: не так то легко здіймити його з гори, коли він розмалюється! Але я хлоп військовий, звик до дисципліни: раз жінка наказує, треба слухатись. Викотив з-під грибарні свого „форда”, їду. Та не проїхав і дві милі дороги, як моя лімузина навалила: не рушить ні допереду, ані дозаду! А тут сніг Домішаний з дощем не перестає ліпити, взагалі погода собача… Рад-не-рад, залишив авто при дорозі, вернувся пішки в село, позичив у сусіда джіпа і давай назад у ліс, — рятувати артиста.
Врешті під’їжджаю під якусь гірку, бачу — при дорозі не то хата, не то колиба, а на воротях стоїть бородатий дядько в капюшоні і люльку смалить.
— Гей, містере, — гукаю до нього, — чи ви не бачили тут такого артиста, що образи малює?..
— А, пейнтер, — махнув головою бородач, — та він стирчить ще зраня онтам, на пагорбі. Чудний якийсь чолов’яга, просто несамовитий: руки йому закоцябли, дощ зі снігом очі заливає, а він захистив полотно власним плащем і жарить образ, аж луна йде, тільки час від часу пальці сірничками розгріває. Я вже просив його зайти в хату, обігрітися, а він — ні. Каже — часу йому шкода. Це, мабуть, не з наших. Не американець.
Він українець, — пояснив я з почуттям національної гордости.
— Ага, українець… Значить, він буде з Росії?
— А щоб тебе двері стиснули! — думаю. — Звідки ж ти взявся, такий темний та неграмотний? Таж я вже просвітив усіх фармерів у нашій околиці, що таке Москва, а що Україна, а той мені таке дурне торочить.
Хоч і пора не була дуже відповідна, то я вже з привички став вияснювати бородачеві, що ми, українці, великий нарід, що Україна є членом Об’єднаних Націй… і так далі і так далі. Але той махнув лише рукою і сказав:
— О-кей, не агітуйте мене, я вам вірю. Якщо ви маєте більше таких завзятців, як той артист, що замерзає там, на гірці, то ви справді великий нарід.