…Заграв гармоніст, і великий джентлмен, віденської ще школи, доктор Мишуга, попросив до танцю наймолодшу панночку з канцелярії. Обережно випробовував свої танкові вмілості і незабутній наш голова, Дмитро Галичин… А там покотилась в глуху кетскильську ніч, либонь уперше в цій гірській закутині, українська пісня! Чи це сон, чи ява?.. Чи це було вчора, чи взагалі такого й не бувало?.. Скільки-то криштальної водички продзюрчало з того часу по білих ребрах союзового „Черемошу”?
…Ось старокрайовий місток через річку, сосонки сп’янені сонцем, романтичні скелі і чисті плеса „ванє-нок”… А хто там на містку сперся на поруччя?.. Хто ж би, як не наша дорога пані Мирося, поспішав, трошки задихана, з „Лісничівки”, ще й малого синка, Борисика веде за руку.
— Добре, що вас зустріла. — усміхаються привітно ласкаві очі. — Ви там будете сьогодні, на вечірці, майстром церемонії, то постарайтесь не зачинати точно, бож ми, як знаєте, з пані Нілею, живемо в лісі, в хаті на курячій ніжці, нам далеко йти, а тут ще дітей треба нагодувати і самим трохи причепуритись…
За те ніколи страху не було, щоб наша мистецька вечірка почалася точно, але завжди так добре було спостерігати в перших рядах публіки нашу віддану прихильницю, покійну пані Миросю! Вона завжди щиро раділа нашими сценічними успіхами і так вибачливо прощала нам усі недоліки програми, включно з „навалюючим” щоразу мікрофоном…
…Мої друзі і партнери в нинішній програмі, просили мене „втяти” щось веселе, щоб підняло їх на дусі перед нелегким завданням — вибором міс Союзівки. А я втяв таке, що „хоч сядь та плач, хоч сидячи кричи!”… Простіть, друзі, але це той перший листок, що зашелестів під ногами, навіяв мені на душу такий настрій… „Гей, бігла осінь через моє серце…”
ПРИВИДИ ХОДЯТЬ ЗА НАМИ
1. Спершу вступ — як звичайно
— Бо це, мусите знати, весільний одяг мого чоловіка! Він носив його так довго, як довго тривали години (дослівно години) нашого „подружнього щастя”. Ми взяли шлюб декілька годин перед його від’їздом на фронт… Так, це він, Гайнц…
В куті поблискувало холодом цвинтарного мармору піяніно і з його жалібно-гебанової оправи визирало фото, доволі крикливо розкольороване: ідеальний екземпляр „бльонд-бестії”, русоволосий, замашистий юнак, увесь у ластовині, в сорочці короткорукавці, сперся на лавн-тенісову ракету, чарував розсміяноіо білістю зубів…
— Гм… Жовтодзюб! Йому тоді було вісімнадцять років…
Пані Дітріх перехилилася й сягнула випещеною рукою по альбом, а тоді, якби нехітьма, її пружні груди торкнулися Василевого плеча. Торкнулися й на мить так і до нього прикипіли…
Василь якось нерішуче посторонився:
— А потім ви його більше не бачили?
Видивилася на нього зчудованими, дугастими бровами і з ледве помітним відтінком іронії прикусила уста, що яскравіли від покладів карміну, мов свіжа рана. Стріпнула попіл із цигарки лакованим кінчиком мізинця…
— Ах, ні, розуміється, час від часу він ще приїздив на відпустки, на пару днів, але ж ви розумієте, це вже не було життя, тоді все котилося на дно: метушня, тривоги, бомбардування, щоразу трагедія в родині — хтось пропав, когось убили, і ця вічна погоня за шматком хліба, за дахом над головою… Ех! Жахливі були ті часи напередодні катастрофи..! А це (розгорнула альбом) його останнє фото. Саме тоді Гайнца іменували за якісь там „геройства” командантом штурмової сотні, відзначили Залізним Хрестом та іншими брязкальцями, ну й, очевидно, післали в „айнзац”, проти тітовських партизанів… І з того часу слід по ньому загинув.
Василь засуєтився, встав, пробовкнув щось недоладне — ні пришив, ні прилатав, та й узагалі розмова потім уже не клеїлася, а втім і недоречно було її продовжувати, і він нашвидкуруч розплатився, загорнув під пахву куплений одяг і вийшов, далі таки сердечно каючись, що, лихо його знає навіщо, забажав „змінити шкуру”.
2. Автор додав дещо від „себе” до характеристики героя
Не треба дуже дивуватися, що мій приятель Василь виніс розхитані нерви з прогулянки тією чортівською каруселею, яка крутила ним понад п’ятнадцять років… Конспірація, підпілля, процеси, кримінали, далі — втеча за кордон, потім війна, диверсія в запіллі, фронт — один, другий, і знову… „ліс наш батько, темна нічка мати”, ще раз тюрма і камера тортур і, на завершення епопеї, три роки концтабору.