3. Тепер герой сам розповідає, що було з ним
З купленим одягом я прибув додому пізньою порою, бо трамваї вже не ходили, і мені довелося бити ногами з одного кінця міста в другий. З навислої над зруйнованим містом глухонімої, мохнастої пітьми ввесь час сльозило та сікло дощем, я продрог і промок до рубця, і це було справжнє Боже благословення — виборсатися з такої плюхи та попасти в нагріту кімнату. З правдивою насолодою я постягав із себе перемоклі лахи, а потім порозвішував їх на стільцях довкола печі, щоб пересохли. І тоді саме приплила мені до голови ця одчайдушна, просто таки безбожна гадка: чому б мені, коли я вже роздягнутий, не приміряти нового одягу?
Так, так, я знаю, ви тільки здвигнете раменами, це ж самозрозуміла справа, що новий одяг треба приміряти, але прошу вас, — беріть завжди до уваги всі ті складні і прикметні моїй вдачі особливості, що їх тількищо так вдумливо проаналізував Вш. Автор новелі в попередньому розділі. Коротко кажучи, я купив цей одяг та й приніс додому, аж ніяк не маючи впевнености, чи колинебудь носитиму його…
Одначе (і це була несподіванка для мене самого) в мені перемогла звичайнісінька плоха цікавість, що за неї ми так часто любимо глузувати з нашого жіноцтва, а вона і нам, мужчинам, не є занадто чужа. Просто в той момент мені дуже кортіло побачити себе в пристойному, елегантному одязі, а такого чуда-дива я не мав на собі від непам’ятних днів.
Але процес „переміни шкури” не відбувся так зовсім гладко. Підсвідомі психічні гальма діяли ввесь час і стояли на заваді. По кожну частину одягу я сягав рукою, наче той несправний злодій, що не краде, а крадеться. Витягаючи, наприклад, штани, я мав таке кумедне почуття, начебто з розколин і тріщин у підлозі повилазили якісь Гноми, зачепилися за штанку і дражнять мене, то пускають, то тягнуть щосили до себе.
Одягнувшись, нарешті, я відчув, що новий одяг, чи радше сам його дотик ніби ошпарив мене вогнем! Ціле моє тіло якби хто обсипав приском і воно пашіло, ятрилося всіма порами і клітинами. Щоб звільнити свою свідомість від тієї нестримної муки, я пустився на штуцерний самообман: заціпив зуби, стиснув кулаки і струсонув сам собою, отак, як собака, що стрясає з себе воду, вийшовши з річки. Помогло. Грань „обсипалася” з мене і мені, на мить, здавалося, що я чую, як сичать окремі жаринки, потухаючи на мокрій долівці…
В кімнаті стояла чорна шафа, вона мала вклеєну в одне крило дверей велику люстряну шибу. Шиба віддала мою подобу в повному рості від п’ят до чуба. Ну, що ж, одяг був до людей, вибагливо скроєний та пошитий з доброго, „передвоєнного” матеріялу, темний гранат в сіро-зелені пружки, та лежав на мені бездоганно, наче таки справді роблений „на міру”. Одне, що з ним ніяк не грало, це була моя власна непривітна маска, з неї ще не щезли і, мабуть, не скоро таки щезнуть ті знаменні риси, якими натавровані обличчя всіх каторжан — зацькованих тварин.
Але від тих обзорин у дзеркалі стало мені врешті якось глупо і смішно з себе самого, і я сказав до себе:,Ну, що? Не видав Гриць довгих ногавиць?” І схилився сам не знаю за чим, додолу: тоді хвиля крови так сильно вдарила мені в голову, аж мене запаморочило… Я випростався, зачерпнув повітря, глипнув у дзеркало і — знерухомів: з люстряної шиби, замість моєї власної маски, дивилось на мене, знайоме мені з фотографії, розсміяне, ластовиняче обличчя Гайнца Дітріха, якого убрання я мав тепер на собі…
Що ж… Дуже правдоподібно, що саме тепер моя форма розповіді відбігла від творчо-стилістичного задуму Вш. Автора. Можливо, цю „сцену перед дзеркалом” він відповідними засобами здраматизував би, підбив би її емоційну температуру до 44-ох ступнів, обмотав би її гофманівським павутинням несамовитости, — в кожному разі, гадаю, він не написав би, що тоді, перед дзеркалом, я лише „знерухомів”, а скоріше „зелектризував би” Вас, наприклад, таким абзацом:
…Побачивши примарну з’яву, Василь скам’янів перед дзеркалом, німа тривога стиснула йому горло залізними кліщами, серце завмерло в грудях, очі вийшли з лоба, а зуби задзвонили неначе в лихоманці.
Але ж, клянусь перед Богом і людьми, нічого подібного зі мною не траплялось, мені, в той момент, чомусь ані не снилося „скам’яніти” чи „остовпіти”, бо мені зовсім чуже й далеке було почуття будь-якої тривоги. Зберігаючи повноту свідомости і спокою, я потрактував „привида в дзеркалі” просто, як влізливу муху, що мигнула мені перед носом, і коли я тоді, знехотя, і цілком механічно відмахнувся, якби хотів її прогнати, то це, мабуть, був єдиний вірний відрух, викликаний появою „привида”.