Потім, пригадую собі, я ще трохи потер рукавом дзеркальну шибу, отак, як змазуємо вікно, коли воно зайде імлою. Та це нічого не помагало, з’ява від того не щезла. Тоді я притулив долоні до очей і стояв добру хвилину непорушно, намагаючись припинити метушню думок. Коли розплющив очі — з’ява ще ближче і навальніше вперлася мені в очі, мало не торкаючись мого лиця звішеним лобом: юне заводіяцьке обличчя „бльонд-бестії” зарисувалося тепер у дзеркалі напричуд виразно, затрачуючи зовсім познаки будь-якої примарности, воно дихало, парувало, жило, справді таки жило, цвіло рум’янцями і пестрилось ластовинням…
Я рухнувся — мій привид також, я відступив крок узад — мій привид (мій відбиток із не моїм обличчям) зробив те саме, і так ми стояли один проти одного, вп’яливши в себе очі, точнісінько — два манекени на виставці мод, обидва одного росту й вигляду, в однакових одягах, тільки з різними обличчями, відмежовані та одночасно споєні один з одним прозорою, ні то реальною, ні то уявною стіною люстряної шиби…
А довкола нас бовваніла така тиша й самотність, що несміливе шарудіння дощу (він сльозився за вікном по дошці), витворювало лоскіт на подобу гірського водоспаду. Та прислухавшись уважніше, я помітив, що й цей лоскіт переростає й заглушує зовсім розпачливе ломотіння мойого серця; в обидвох коморах рухалися якісь величезні рупори, вони гатили й гатили і з колосальною напругою підганяли кров у підчереп’я, аж тріщали в ньому всі шви, та випирало мозок, аж підорване тім’я хиталося і деренчало, як покривка на баняку, що її підіймає пара від кип’ячої води.
Саме тоді шарпнув моєю свідомістю той скажений біль, який так мені дошкулює у випадках особливого нервового подражнення. Роз’ятрений, щемкий біль, що має своє вогнище отут, вище лівого виска, а потім, ступнево, проникає скрізь гострими щупальцями, як підшкірний, ядовитий поліп, розгалужується вглиб і вширінь, знерухомлює ліву щоку в нестерпній парастезії, потім, знечев’я, перескакує в ліве стегно, викручує сустави, мов на колесі тортур, і раптом паралізує цілу ногу…
Вже не пам’ятаю добре, але здається мені, що я мусів, хіба, тоді завити вовком, якому живцем обдирають шкуру, і напевне розбудив мою німкеню та сусідів. З останньою натугою волі, тримаючись, як п’яний, стільців та підлоги, я все ж таки приволікся до ліжка, проковтнув ще подвійну дозу брому, а там простягся, гей колода, намагаючись зосередити свою увагу на одній точці і не дивитися на шафу.
Вгорі, просто мені над головою, горіла електрична лямпа. Якась самотня мушка забилася під матову об-тулину і звідти долітало тепер до моїх вух тонюсеньке, мелодійне дзижчання; чомусь воно мені пригадало бренькання дзвіночків під час процесійного походу в свято Божого Тіла в котрийсь із райдужних днів мого золотого дитинства… А це та бідолашна мушка розбивалася і дзвонила крильцями об лямпу, бреніла і крутилася, як біснувата, все швидше й швидше… І ось, перед моїми вп’яленими в ляімпу очима пустилися в танець зразу менші, а далі все більші й більші чорні обручі, вони крутилися в шаленому темпі й заточували надо мною все ширші й ширші круги… І я відчув, що мій біль ущухає, тіло терпне, деревіє, робиться порожнє, як видмухане скло, та сповняється дивною легкістю і врешті моя істота збувається всього матеріяльного, ось вона вже визволена, шалене вирування чорних обручів, як подмух повітряної труби, пориває мене під стелю разом із постіллю і я вже ніби медіюм на сеансі спіритуалістів — пливу, лечу, вирую в крутежі астральному…
З надлюдським зусиллям я двигнув та заніс на висоту очей зап’ясток лівої руки, хотів знати, котра година, а рука була — Господи, яка важезна, ніби залізна штаба в пів-центнера та й чудернацька яка! — розпухла, космата, пазуряста, просто якесь потворне лапище передпотопної тварини, а щиток годинника розрісся так, що прибрав розміри вежового дзиґаря: стрілки розкарячились немов два коромисла і дві велетенські цифри били мене в очі фосфоруючим блиском: три-чверті на дванадцяту. Так, пригадую точно: було три-чверті на дванадцяту.
Звичайно, мені тепер важко сказати, чи після того всього я ще далі зберігав якусь контролю над тими чи іншими відрухами свідомости, — думками, враженнями, відчуттями… Пригадую найдокладніше, що, лежачи отак горілиць, із розплющеними очима, вп’яленими в стелю, я чув, як за стіною, в кімнаті моєї німкені,годинник видзвонював дванадцяту. Але ж я встиг нарахувати тільки вісім чи дев’ять рівномірних ударів: далі биття перемінилося в енергійне стукання до дверей. Стук-стук-стук! Стук-стук-стук!.. Я присів на постелі, насторожив вуха: так, це справді хтось настирливо стукав у двері! І я сказав: