— Заходьте.
Рипнули двері — але ж, на диво, це не були хатні двері, тільки від чорної шафи… Звільна, спроквола — ш-ш-шах! — відхилилося її праве крило, потім ліве, і з темного отвору, ніби з челюсти гробівця, або з якогось бездонного провалля — до кімнати вступив Гість…
Сказати правду — я навіть не був дуже здивований його появою і немов би дожидав цих північних відвідин, ніби ця наша зустріч була заплянована завчасу. Розуміється, це був ніхто інший, як тільки той молодий німчук, уже добре мені (і Вам) знайомий зі з’яви у дзеркалі: та сама русява чуприна, гранчаста, тупочола голова з високопідстриженим затилком, той самий, по-буршівськи нахабний погляд і заводіяцьке
обличчя, всіяне ластовинням, — тільки усмішка немов би з нього щезла, та й кольори вже не були такі яскраво-цукеркові, як на фотографії, а якісь спопелілі, пригаслі, неприродно збляклі…
А вже одяг мойого Гостя таки нічим не заслуговував на назву „візитового”… Насправді, мій Гість стояв передо мною босий-простоволосий, в одній спідній білизні: мав стандартного типу військову підсоро-чинку, з набитими на грудях лабатими стемплями, і підштанці ніби зі старшого брата, заширокі на нього та й задовгі, бо звисали йому на подолок і він притримував їх рукою, щоб не впали, а розв’язані білі торочки волочились на ходу за п’ятами.
Та й виключно особливого фасону була краватка, що теліпалась йому на шиї! Ні, клянусь Господом, у такій краватці я ніколи не ходив! А може?.. А може десь-колись я оглядав її за скляною шибою якого магазину?.. (Перед очима, як на фільмовому екрані, мигнула серія кадрів: шумні та многолюдні артерії метрополій, за блиском шиб — розкішні вистави з усякою люксусовою всячиною, та ні, між чоловічою конфекцією — краватки такого фасону ніде не помічалось…) А може?.. А може то я бачив її на шиї в котрогось з моїх давніх друзів?.. Так! (Загадка вияснилась!) Такі, з дозволу сказавши, „краватки” я бачив на шиях багатьох моїх друзів! Таж це не була жадна краватка, а — коніп’яна мотузка, точніше — петля, зашморгнена довкола шиї, а врізаний кінець мотузки, не без деякої фантазії, був перекинений через плече нічного Гостя, мов у дівчини косичка…
Що ж?.. Мушу признатися, що винахідливість мого Гостя навела на мене якийсь шибеничний, по-дітвацькому безтурботний настрій! Химородні думки стріляли по голові, ніби п’яний візник з батога… Ха-ха! Що за оригінальна вигадка! А яка на часі! Ясно, за останніх декілька років стрички здобули собі в світі широкий розголос та застосування, а стільки ж то винних і невинних людей буяло собі на них, між небом і землею!
Просто таки дивно стає, що всякі Діори в Парижі чи деінде, ще досі не здогадились застосувати стричка в ділянці моди! Уявіть собі, яким головокружним успіхом користувалася б така новість, наприклад, в Америці!
Мій Гість заговорив перший:
— Пане, чи ви мене пізнаєте?
Я відповів:
— Авжеж. Тїлькищо я мав нагоду оглядати вас у дзеркальній шибі. Будь ласка, сідайте.
Я підсунув йому стільця.
Він нетерплячим рухом підтягнув підштанці (вони безнастанку зсувалися з нього) і потряс головою:
— Ні, дякую. Не можу я сідати: я вишу!
— Атож як?
— Звичайно, на шибениці… Ага, для вашої інформації: мене тількищо повішено на подвір’ї міської цитаделі в Београді. Перед тим, звичайно, я вислухав справедливий вирок так званого „народного суду”. Мені, бачите, зробили незаслужену честь: зарахували до категорії воєнних злочинців.
— А ваша присутність у моїй кімнаті?..
— Ані трохи цього факту не заперечує. Взагалі, ми, повішені, маємо над вами, ще не повішеними, цю сказати б, перевагу, що для нас не існують час, простір і дійсність у вашому розумінні. Я можу, ось, для прикладу, диндати ногами в Београді, гостювати у вашій кімнаті та й одночасно ширяти в таких світах, про які вам, за життя, ніколи не снилося і не присниться!.. Але я до вас по ділу.
— Слухаю вас.
— Ви носите мою шкуру.
— Що ви сказали?..
— Те, що ви чули. Ви маєте на собі мою шкуру. (Він тицьнув пальцем на одяг, що був на мені.) Не вірите?.. Подивіться!
Він розщіпнув на грудях підсорочку, я придивився уважніше і запримітив, що мій Гість справді обдертий зо шкури мов облуплений заяць! Але відкриття такої моторошної правди аніраз мене не збентежило, що більше, мене аж розпирала злорадність, що його так опатрали, і мені захотілося споневіряти його до решти, викпити, осмішити!
— Ну, гаразд. А навіщо вам придалася шкура, коли ви перестали бути істотою з цього світу?