З важким серцем вертався Віктор увечорі додому. Правда, досі тут його не спіткала ще жадна біда, не чув теж про якийсь розбій на гладкій дорозі. Хіба за вийнятком того, що в суботу забрала поліція п’яного матроса, який зчинив бучу в таверні та побив кріслом бартендера. Але ж це речі щоденного порядку в узберіжних районах міста. Так потішав себе мій приятель, але на душі ставало йому моторошно, коли наближався до хати. Тут бо доводилося йому щоразу пробиватися через кордон парубчаків, які за дня кидали м’ячем, увечері ж сиділи напочіпки на тротуарі та й лупили в карти, при світлі вуличного ліхтаря. Звичайно, по закамарках, вистойкували старші кавалери з дівчатами-підлітками і цілувалися довго-довго, в нескінченість.
Віктор перетворився у власну тінь, намагаючись тихо й непомітно просковзнутися поміж грачів і закохані пари. Та коли вже був на сходах, раптом у темряві сходової клітки, стукнувся з розгону цілою вагою тіла з кимось, хто сидів на східцях. Мабуть, їх там сиділо двоє… Блиснув запалений сірник, і отетерілий Віктор побачив уперті, просто в нього чорні, як смола, очі та зарум’яніле, сердите обличчя сина сторожихи будинку.
— Ти що, сліпий? — спитав його парубійко ростом на шість стіп і два цалі, а з-під рукава його сорочки вискочили м’язи, наче ґудзи корабельної линви.
— Пробачте… тут темно і я не бачив вас…
— Окей, окей! Котись далі, — блиснули ще раз циганські очі і потухли разом із сірничком. А знизу дзвінко, по-дівочому, засміялася темрява і сказала декілька компліментів на адресу „дурного ґріньора”.
Тієї ночі мій приятель не заснув ні на волосинку: йому здавалося, що по сходах хтось до нього підкрадається, чаїться на його згубу. Щохвилі вставав і надслуховував під дверима. А тому, що замка не вважав задовільним забезпеченням, то підпер двері стільцем… Вранці пішов на працю невиспаний, і голова скажено боліла.
— Бой-о-бой! Ти ще живий? — почув за спиною голос формана, коли штемплював свою робітничу картку.
Він, форман, оглядав Віктора від голови до п’ят, поцмокував язиком і недовірливо крутив головою, якби побачив істоту, яка щойно вернулася з поза-могильного життя.
Під час полуденку Віктор присівся з своїми сендвичами біля формана.
— Містере Шворц — спитав удавано байдужим тоном, — чи ви серйозно думаєте, що той квартал, де я живу, такий небезпечний?
Від великого здивування панові форманові застрягло в горлі півбанана. Він почервонів, як турецький перець на грецькому базарі, і затріпав руками, немов би давився.
— Ой, чоловічку, чоловічку! Ти ще питаєшся — чи це небезпечний квартал?.. То ж зараза, кажу тобі, не квартал! Хто не знає хлопців з Дарк-Стріту? Рівних їм ножівників немає в цілому Бруклині й Мангаттані. Такому кольоровому дияволові зарізати людину це так, непричком, як мені проковтнути „гатдоґа”!
Тут містер ПІворц справді, одним, сказати б, душком, порубав зубами ковбаску і стріпнув пальцями, мовляв, отак, братчику, і тебе не стане!
— Містере Шворц, — торгувався Віктор, — та коли я не шукатиму з ними зачіпки, то й вони мене лишать у спокої. Я так гадаю…
— Ой, ти, темний крайовий чоловіче, — похитав головою містер Шворц. — А хто ж тобі каже, що ти мусиш шукати собі ґудза з таким розбійником?.. Він сам до тебе причепиться, будь спокійний! От, наприклад, скажемо таке: ти собі йдеш з роботи, тихо — ша, нікому не стаєш упоперек дороги. А він, той розбишака, той опришок, стоїть під муром і цілує свою Дульчинею. Цілує, то його бізнес ти навіть не дивишся в той бік, засуваєш вуха під капелюха, відвертаєш голову. То він тоді лишає Дульчинею і приступає до тебе. „Гей, містере, — каже, — ви чого відвертаєте голову? Вам, може, щось не в смак? І ти ще не писнув півслова, а вже твоя морда в роботі!
Вікторові виступив на чоло холодний піт… В його уяві виринула вчорашня сцена на сходах, він мимоволі відчув на собі лиховісний погляд чорних, як смола, очей сина сторожихи, пригадав собі його біцепси, що вискочили зшід сорочини, і цілком заломився на дусі…