Мій приятель підвівся, постогнуючи, і поплентався, як заморочений, за „професором” до його „гімназії”. Тут містер Карналія поставив його на матраці і сказав:
— Перший приклад: попробуйте заатакувати мене спереду і вхопити за горло! Ану, гайда! Сміливо! Гоп!..
Ледве мій приятель встиг наблизитися до викладача, як раптом якась нечиста сила підкинула його в повітря, він махнув млинка понад спиною містера Карналії і, мов околіт соломи, бебехнувся на матрац. З матраца, що його, відай, ніхто не витрушував з часів громадянської війни, збився вгору стовп пилюги і нашому бідному студентові зовсім померкло в очах, аж світ заневиднівся. Чув тільки, що над ним стояв вельми задоволений „професор” та вигукував захоплено:
— Скажіть, чи це не прекрасна штука? Ви бачите, який вітряк я з вас зробив?.. Тут ви мене, нібито, атакуєте, а тут відламок секунди — ррраз! — і ви лежите, як баран. Ну, ставайте, зробимо друге завдання: тепер нападайте на мене ззаду!
Така сама історія вийшла і з „заднім” нападом: не встиг Віктор підвестися на ноги, як уже простягся з грюкотом на матраці, не знаючи, далебі, як і коли це сталося. Та цим разом гримнув собою з таким розмахом, аж будинок задуднів і з повали посипалась штукатурка.
— Знаменито! Знаменито! — радів інструктор і з радости ляскав себе по колінах, нагадуючи при цьому симпатягу-шимпанзе з Бронського зоопарку. — Це був клясичний приклад — перекид через ліве рам’я. Вставайте, зробимо третю вправу.
— Ой, не можу, — простогнав учень. — Щось мені в крижах трісло і дуже болить.
— О, ля-ля! Ну, вибачте, — розвів руками містер Карналія. — Ви розумієте: скорочений курс, пришвидшений темп навчання. Може, я справді перестарався, і якийсь хрящик вам зіскочив. Нічого страшного! Давайте, я вами трохи потрясу, і ми наженемо його на місце.
Вхопив мого бідного приятеля попід пахи і став ним трусити так запопадливо, що здавалося, витрясе з нього душу на амінь. Віктор просився, як мала дитина:
— Ой, спасибі… Досить, досить! Може, на сьогодні буде досить. Мені вже духу не стає!
— Ще одна хвилина, — заметушився містер
Корналія. — Я продемонструю вам ще один цікавий трюк: як голіруч відбити напад з ножем або стилетом. Беріть, прошу, цього ножа — атакуйте мене! Сміло! Замахніться з усієї сили!
Тоді сталося щось неправдоподібне: мій приятель вийшов із себе! Як це інколи буває з людьми лагідної вдачі, яких доведено докраю, він, раптом, втративши терпець, попав у нечувану в нього лють. „Заріжу, падлюку! — шибнула в нього відчайдушна думка. — Завіщо він знущається наді мною?.. Перебив мені потилицю, потовк спину, а тепер ще поламає мені руки і зробить з мене цілого інваліда… Ні, не діждати тобі цього!”
Віктор стиснув колодочку підсуненого йому ножа, прискочив до свого вчителя, розмахнувся, але ще швидше його зап’ясток опинився в кошлатих лапищах містера Карналії… Той блискавично шарпнув руку Вікторову і вкупі з ножем скрутив її назад.
— Ґвалт! — заверещав мій приятель і присів, а рука, наче відрубана, повисла додолу… Скінчилося: тепер він був повний інвалід.
— О, мама мія, — бідкався містер Карналія, — якийсь нині фатальний день: все в мене виходить з легким переборщенням. Це, мабуть, тому, що я застосовую до вас поспішну методу. Що ж, хіба на нині буде досить?..
Віктор справді мав досить: просто з „гімназії” взяв таксівку і поїхав до знайомого лікаря на 7-му вулицю. На щастя, рука не була зламана, але погано вивихнена і виявилась потреба покласти її в шину. В крижах, слава Богу, не знайдено поважнішого пошкодження, крім кількох синців і відбитої нирки.
— Це так на фабриці, — збрехав Віктор. — Розгонове колесо вхопило мене і кинуло об землю.
— Ну, нічого, — потішив його лікар. — Фабрика заплатить вам за це відшкодування.
Тепер ще була проблема — як дістатися додому. Поки їхав автобусом — було півбіди, та коли прийшлося йти від зупинки трохи пішки, не стало бідоласі духу. Ледве-ледве теплий приволікся під хату. Та блідий жах упав йому на душу, коли під самою брамою зустрівся віч-на-віч з тим проклятим циганчуком, сином сторожихи…
— Гей, друзяко, що з тобою сталося? — спитав наскрізь миролюбно.
— Мене авто вдарило… як виходив з фабрики… Тепер вертаюся від лікаря, — промовив мій приятель, тримаючись одвірка.
— От, чортяки, ці шофери! Гонять, як божевільні, розбиваючи бідних людей. — Ну, нічого, — потішив і він Віктора, — ти за це загорнеш порядні гроші, якщо не полінувався записати номер машини. Обіприся на моє плече, я поможу вийти тобі по сходах.