Майже виніс Віктора на руках до кімнати, поміг йому покластися до ліжка.
— Ну, держись, невинна жертво шоферського терору, — сказав і якось тепло посміхнувся.
Віктор притиснув обличчя до подушки і, кусаючи її, заридав… Заснув потім, через півгодини, на подушці мокрій від сліз.
ТРАГІЧНА СМЕРТЬ ПАНА МАКСА
І.
Щоб якось рушити з місця, чи розкрутити карузелю, — як казали колись у Львові, я мусів би повернутись у цій нашій розповіді до тих часів, коли інспектор тайної поліції, пан Базилі Коґут, був простим собі шпіцлем і жив у нас, на Богданівці, за Городецькою рогачкою.
Розуміється, цього ще замало. Не від речі буде тут заторкнути і той сумний випадок, коли я пробував стати соловейком і при цій нагоді злетів стрімголов з липи на Старому цвинтарі, перериваючи своїм гепненням, у кульмінаційній, можна б сказати, точці романс пана Макса з його нареченою, панною Дарцею з Черешневої вулиці.
Отож і з цього карамболю почалася вся біда. Ображена втручанням підробленого соловейка в їхні сердечні справи, панна Дарця „зірвала” з паном Максом, переславши йому поштою всі любовні листи, фотографію і твір Фридриха Ніцше „Так мовив Заратустра” в твердих палітурках, з печаткою „Української випо-зичальні книжок” пана меценаса Громницького. (До речі: печатка була вишкрябана жилеткою, але слід по ній залишився).
Отак, через дурного соловейка, розггрислось, мов
Розділ, що з технічних причин не увійшов до книжки І. Керницького про Львів, „Герой Передмістя”, виданої в-вом „Книгоепілка” в Нью-Йорку, 1958 р. булька на воді, ще одне велике кохання, а ті, що кохались, мов голубки в парах, — розійшлися, мов чорная хмара, як каже народна пісня.
Любовна драма, що скоїлась у мого пана інструктора, вдарила рекошетом і по мені. Потерпів я тоді, можна б сказати, в трьох дименсіях: Фізично — падаючи з липи на Старому цвинтарі, посинячив собі крижі об фігурку янгола з відбитим носом. Морально — пан Макс збештав мене за те, що я не виконав до кінця його інструкцій і не сидів орлом на липі. І, врешті, матеріально — я втратив посаду листоноші…
Раз панна Дарця сказала панові Максові „шлюс з любов’ю”, так значить — не буде вже кому носити любовних листів, за котрі чарівна адресатка з Черешневої вулиці частувала мене завжди чеколядками чи „канольдами”…
Так-то ми обидва з паном Максом потерпіли втрату в цьому любовному інтересі, — кожний в інший спосіб, розуміється.
Аж на четвертий день після зірвання стосунків з нареченою, мій неоцінений пан інструктор прийшов трохи до себе: встав із канапи, яку ми прозвали, Недокінчена симфонія” (бо страшенно скрипіла), оперіщив обширний сніданок, а потім узяв коца і пішов на „шкарпи” грати в карти з паном Тоськом.
Тут бистроїзний поїзд нашої розповіді змушений переставитись на бічні рейки, а то з двох основних причин:
1) Треба ВШ. Читача запізнати з новою фігурою — паном Тоськом, студентом 1-го року медицини, що колись у Пласті, ще до його розв’язання панською Польщею, носив псевдо „Баняк”. Носив теж модні тоді окуляри в роговій оправі „а ля Штайґер”.
Оцей пан Тосько, мимоходом кажучи, мав одну цікаву звичку: коли виходив з викладів з просекторії на Пекарській вулиці, то любив завжди щось крадькома всунути до кишені: то голінну кісточку відкрутив із шановного кістяка, або вкрав декілька ребер, або хоч відкраяну, під час секції трупа, руку. А потім цими деталями мертвого організму страшив дівчат, які, зовсім слушно, прозвали його за те „варіятунцьом”.
2) І врешті — треба ВШ. Читачеві з’ясувати докладніше ролю „шкарпів” у місцевому побуті, зокрема в товариському секторі, включаючи сюди й батярів із Сихова й Давидова.
Короткий топографічний виклад про „шкарпи” буде тут, гадаю, дуже побажаний. Вони тягнулись, як знаєте, вздовж залізничного шляху Львів-Станиславів, від Чернівецького моста, званого теж мостом Меркурія, аж до Персенківки. Обабіч колії п’ялися вгору, ніби стіни зеленого тунелю, два спадисті береги, порослі травою та всякими чарівними квітками, серед яких переважали мачки, волошки, ромашки і батіжки. Коли шкільний ходорівський поїзд затримувався під сиґналом, школярі вискакували з вагону, рвали ці квіточки і подавали через вікна панянкам, поки машиніст не настрашив їх свистом, що поїзд рушає.
А зверху росли кущі тернини, черемхи, свербивусу, дикої рожі та всякі інші ґоґодзи, що навесну обливались молочним і рожевим цвітом, восени ж рябіли і синіли ягодами. Повно там було утоптаних стежечок та доріжок і не менше полянок з витовченою травою… Знать — не одна закохана пара знаходила тут свій солодкий азиль на лоні природи, і не одне передміщанське тіло заживало сонячних купелів.