Щоправда, ці милі й культурні розваги часто псували поїзди, які зараз за Чернівецьким мостом сповільнювали темп, беручи великий закрут, і ніби навмисне пускали тоді по корчиках плахти чорного диму з льокомотива. Від цього найбільше терпіли закохані, бо мусили чхати від проклятого диму, а тим самим зраджувати своє місце постою.
Над Чернівецьким мостом взагалі повис був якийсь фатум. Його теж називали мостом самогубців, а то по тій причині, що з нього любили скакати, просто під колеса поїзду, нещасливо залюблені і „зрізані” при матурі семінаристки. При такій оказії вони одягалися в усе чорне, навіть в жалобну білизну. Але не ліпшу марку мав і черговий міст, так званий „Червоний”, бо він провадив простісінько на Кульпарків, тобто до дому божевільних.
Опис „шкарпів” був би неповний, якби ми не згадали незлим-тихим словом картограїв. Брешуть всякі Достоєвські, що змальовують нам грачів у характері завуджених оселедців, з вибляклими очима і з труп’я-чими відтінками на обличчі, що сидять в закопчених від диму сигар кабінетах і поза, „образками” світу Божого не бачать!
Бо наші, львівські, картограї якраз любили природу, простір, привілля! Любили грати в карти на свіжому повітрі, на „шкарпах”, як непричком, знаний всім кіндер Филипович, Ясьо Скрегота, Базьо Босий, мій неоцінений пан інструктор і його колежка Тосько „Баняк”. Та й, здається, і не може бути більшої радости з життя, як простелити собі на мураві коца, поставити в холодочок пляшку пива, а коло себе покласти коробку цигарок чи тютюнцю, та й рипати цинциличку від ранку до вечора.
При тому ще існує така комбінація, що ти роздягаєшся аж до „швімків” і маєш подвійну насолоду: граєш в карти й опалюєшся на сонечку, втягаєш в себе ультрафіолетові промені, набираєш мідяного полиску. А коли сонечко добре пришкварить, тягнеш коца за вуха в холодок, у затінок, під черемху, чи якусь іншу акацію: черемха пахне, пташки цвірінькають, а ти собі як хропнеш, то аж вечірня прохолода тебе розбудить!
З чого виходить конклюзія, що пан Макс і його колежка не були якісь налогові, професійні картограї, і це, між іншим, факт. До того ж сама, страшно тоді популярна на Богданівці „тисячка” не була газардна гра, я радше назвав би її заморокою, як грою, бо тягнулася в нескінченість і забагато було коло неї секретарства. Пиши та й пиши, рахуй пункти, додавай плюси, віднімай мінуси, а кінець-кінцем виходить таке, що ти нічого не виграв і не програв, тільки часу собі збавив. Та це якраз і була така гра — щоб забити час, що його в старому краю нікому не бракувало.
Звичайна річ — наші друзі були не від того, щоб заграти час-від-часу щось „коротке” — „очко” або „фербля”, тим паче, коли їм навинувся під руки фраєр з повним баламутом. Можна сказати, що на таку оказію вони тільки й чекали…
І дочекались!
Гість, що тоді до них приблукався, навіть і не був особисто їм знайомий, хоч по „шкарпах” крутився частенько, і уважний обсерватор міг би винести таке враження, що цей добродій тільки те й робить, що підглядає, як під корчиками шуткують хлопці з дівчатами. Може, саме для тих шляхетних цілей він і носив театральну льорнетку в кишені сурдута?.. З вигляду подобав на поштового емерита, проте міг колись бути інспектором акцизи, або й фінансом, бо мав дуже влізливі очка і тонкий, гострий, рухливий ніс, один з таких спеціяльних носів, що, здається, залізе в кожну шпарину і все звітрить.
Добродій носив твердий комірець або „парканик” під бородою і поперечну краватку, сиріч „мотилька”, доволі брудні маншети, штани високо підтягнені на шлейках, трохи не під саме горло, а до блискучого лоба мав прикляйстровані рівно чотири мокрі волоски. Сурдутина перевішена через лікоть, а капелюх „панама” у руці і так стояв оподалік, втираючи чоло хустинкою і стріляючи очками, — то на одну молоду пару, що розкішно простягнулась на мураві, то на студіюючу молодь, що лупила в „тисячку”.
Врешті, по короткій, як здавалося, душевній боротьбі, зрезиґнував з оглядання краєвиду і наблизився до наших грачів. Приклякнув на одно колінце, а сурдутину з льорнеткою в кишені і капелюх „панаму” поклав на траву.
— Перепрашаю панів… Чи можна присісти на хвильку?
— Та чому ні, — бовкнув котрийсь з „тисячників”, але жаден не був аж такий ласкавий, щоб споглянути на кібіца.
Добродій присунувся ближче і сів, — одною половинкою вже на коці, другою ще на траві. Справді хвильку лише сидів мовчки, прислухаючись, як хлопці ліцитували „тисячку”, а коли обидва сказали „пас”, він послинив пальці і нервово, по-картограйськи, засукав жмені.