Перший почув зимну росу на голих плечах делікатний з природи попович Тосько і запропонував партнерам перекочувати з цілим крамом „на сонце”. При тому не полінувався і затягнув на себе штани і сорочку. Мій неоцінений пан інструктор, загартований на холод і гарячку в польських криміналах, зрештою спортсмен, член футбольного клюбу „Україна”, — сидів далі голяком, тільки в одних „швімках”, що мало потім далекойдучі, а катастрофальні наслідки.
Гра проходила згідно з заплянованою стратегією, то значить — українське студентство, в дружній і гармонійній співпраці, викінчувало поволеньки фраєра з льорнеткою. Як вечірній „шнельцуґ” Львів-Чернівці-Букарешт засвистав під Червоним мостом, справи стояли так, що пан Макс виграв був у старого п’ятку, його колежка три і пів золотого, а їхній партнер став „вивертати всі кишені” і з чималим заклопотанням скробати свої чотири волоски на лепетині… Ніби — як це сталося, що його так гладко і швидко обцупкали? При чому мав таку нещасну і жалісну міну, що хлопці змилосердились над ним і в тихому порозумінні дали йому змогу ще раз „відбитися”.
А на „шкарпах” зовсім звечоріло. Грачі вже третій раз перетягали коца з тіні за втікаючим сонцем і так з’їхали зі „шкарпів” аж на Шкарпову вулицю. Далі не було куди сунутись, бо починалися якісь городи та густий чагарник з порічок. Сонце присіло за Куль-парісівський парк, посилаючи їм надобраніч декілька скупих, ніби крадених променів, і раптом у корчах заневиднілось, як серед ночі. Короткозорий добродій попросив партнерів, щоб посвітили йому сірничком, бо він далебі не може відрізнити хлопця від дами.
— А то вже зле, ваша достойносте, якщо ви не відрізняєте хлопця від дами, чи навпаки, — з філософічним спокоєм сказав пан Тосько, блиснувши сірником. — А яка-то небезпечна річ грати в карти при такому освітленні, то я вам зараз розкажу. Раз, пригадую собі, на вакаціях, коли ми з братом ще ходили до Малої семінарії, захотілось нам заграти в „очко”. А щоб татко не бачили нас, то ми заховались на так званому „підрю”, тобто на стришку над плебанією. А там, розуміється, було темно, тож ми присвічували собі сірниками. Та як присвітили, то за півгодини пішло з димом пів приходства.
Не помогли старому сірнички, як і не вдалася спроба відбитись, зразу засуджена, на невдачу при таких лепських партнерах. Бо вийшло, між іншим, таке диво, що добродій з льорнеткою мав на руці раптом просту, звичайну „трійку”, а йому, сараці, привидилось, що має „міхалка”, значить — 29 очок! Та навіть, якби і мав „міхалка”, то це не врятувало б ситуації, бо виявилось, що Тосько Баняк мав „шпіца”!
Ясно, що фраєр лежав, як довгий.
— Сервус, тату, — сказав Тосько, поклепавши партнера по плечу. — То тепер подякуйте панам за товариство, поцілуйте стіл і йдіть додому мешкати!
Сполоканий до рубця, легкий, мов пташина партнер спурхнув на рівні ноги, підтягнув шлейки, прикрив чотири волоски „панамою”, і, крикнувши набігу „перепрашаю, на моментик!” — зник у чагарнику. Вернувся звідси з-перегодя, усміхнений, щасливий, відсапуючи з полегшенням, як людина, що оце збулась важкого і зовсім непотрібного балясту…
— То що, панове, граємо далі, правда?.. Я, вправді, вже не багатий на гроші, але даю в застав цю льор-нетку. Прошу панів, це дуже дорога штука, марка Цайса, викладана перловою масою. Я привіз її ще з Відня, я, прошу панів, ходив з нею до Бурґтеатру оглядати різні чудові водевілі…
Сльози зашклились йому в очах, коли він, ставши навколішки, тремтячою рукою поклав льорнетку до „пулі”. Відав, звага заставити її не прийшла йому отак собі, без душевної боротьби: відав, із цим предметом в’язалися якісь, дорогі його серцю спомини, переживання.
Хлопці переглянулись і стало їм трохи ніяково…
— Та добре, татку солодкий, — промовив мій неоцінений пан іструктор, — ми з колежкою з радої душі вчинили б вам цю приємність, то значить, звільнили вас ще від посідання тієї античної штуки, але ж, як тут далі грати, коли ні чорта не видно?.. А карти не намацаєш, треба таки бачити, що маєш в руці. Поза тим — я кваплюся додому, бо завтра раненько мушу йти на тренінг, на площу Сокола-Батька. А дорогий колежка покидає Львів і їде на вакації.
— Теж дуже рано, — добавив Тосько Баняк.
— Еге, теж дуже рано… Бррр! Я змерз! — затрусився пан Макс, і став розтирати кулаками драбинясті й косматі, як у ведмедя, груди. Аж тепер спам’ятався, що, крім „швімків”, не має на собі жадної іншої одежини.