Лише дивакуватими поглядами наших батьків пояснюється те, що вони пророкують безліч нещасть тим, хто сповідує вільне кохання; на шпичаки можна напоротися на будь-якій дорозі, але на битому шляху пороку над ними пломеніють троянди, а от на багнистих стежках доброчесності троянди не ростуть ніколи. Єдиний камінь спотикання, що його слід остерігатися на шляху пороку — це громадська думка. Але хіба розважлива дівчина, трохи розкинувши розумом, не поставить себе вище цієї нікчемної думки? Втіха, яку дає нам людська пошана, Ежені, — це втіха чисто моральна,і відчути її можуть лише люди певного душевного складу; зате втіха від трахання до вподоби всім, і ці спокусливі принади дуже швидко примушують забути про ілюзорну зневагу, якої важко уникнути, коли ти нехтуєш громадську опінію, зневагу, що її чимало розумних жінок висміюють так завзято, що це править їм за ще одне джерело втіхи. Отже, трахайся, Ежені, трахайся і ще раз трахайся. Твоє тіло належить тобі, мій дорогий ангеле, і тільки тобі; ти одна у світі маєш неподільне право насолоджуватися ним і давати насолоду кожному, хто припаде тобі до смаку.
Користайся з найщасливіших років у твоєму житті; вони тривають дуже й дуже недовго — веселі роки наших утішань! Якщо ми не змарнували своєї юності, якщо замолоду були щасливі, то чудесні спогади даватимуть нам приємність та розраду і в старості. Ну а якщо ми згайнуємо їх?.. Тоді на додачу до старечої немочі та недуг нашу свідомість і тіло шматуватимуть гіркий жаль та жахливі напади каяття, омиваючи слізьми і всипаючи терням похмуру стежку, яка веде до могили. А може, ти плекаєш божевільну надію на безсмертя? Так от, моя люба, лише трахаючись, залишишся ти жити в пам'яті чоловіків. Люди дуже скоро забули про Лукрецію, тоді як Феодора й Мессаліна знову й знову зринають у їхніх спогадах, приносячи їм розраду і поліпшуючи настрій. Тож хіба мислимо, Ежені, не обрати собі долю, яка на цьому світі дарує нам розкішне життя і ще й подає надію на те, що нам поклонятимуться по смерті? Як же, повторюю, не обрати собі таку долю, відкинувши ту, яка у світі земному прирікає нас на жалюгідне животіння, а по смерті не обіцяє нічого, крім зневаги і забуття?
ЕЖЕНІ (до пані де Сент-Анж). О, моя люба подруго, як твоя звабна мова туманить мені голову і спокушає душу! Я зараз у такому стані, що годі його описати… Скажи, а ти могла б познайомити мене з такими жінками… (схвильовано) котрі зробили б мене повією, якби я їх попросила?
ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Від нинішнього дня і доки ти набудеш трохи досвіду, я і тільки я займатимусь тобою, Ежені; поклади цей клопіт на мене і не сумнівайся, що я подбаю також про всі можливі перестороги, аби приховати твої розпусні витівки; першими чоловіками, які тебе візьмуть, — бо так я хочу, — будуть мій брат і ось цей надійний друг, що тебе навчає, а потім ми знайдемо й інших. Не турбуйся, моя люба, я так влаштую, що ти мов на крилах літатимеш від насолоди до насолоди, я викупаю тебе в морі розкошів, я уквітчаю тебе втіхами, ангеле мій, я нагодую тебе ними до переситу!
ЕЖЕНІ (кидаючись у обійми пані де Сент-Анж). О, моя добра пораднице, я тебе обожнюю! Повір, ніколи не матимеш ти учениці слухнянішої, ніж я; але чи не дала ти мені зрозуміти під час наших колишніх розмов, що дівчина, яка віддається розпусним ігрищам, не зможе потім цього приховати від чоловіка, з котрим рано чи пізно вона одружиться?
ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Воно-то так, моя любонько, але існують таємні засоби, які дозволяють уникнути цих неприємностей. Я неодмінно ознайомлю тебе з ними, і хай навіть ти трахатимешся, як Марія-Антуанетта, я обіцяю поставити тебе під вінець не менш цнотливою, ніж ти була в той день, коли з’явилася на світ.
ЕЖЕНІ. О, ти чудесна жінка! Ну гаразд, навчай мене далі. Тепер якомога доступніше розтлумач мені, як має поводитися жінка заміжня.
ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Хай там у якому становищі перебуває жінка, моя люба подруго, — чи то в дівоцтві, чи то в шлюбі, чи то у вдівстві, — вона ніколи не повинна ставити перед собою іншу мету, не повинна мати іншої заклопотаності чи бажання, як тільки трахатися і трахатися з ранку до вечора; бо саме для цього — і тільки для цього! — створила її природа; і якщо я вимагаю, аби для здійснення цієї місії вона потоптала ногами всі забобони, якими напхали її з малих літ, якщо я рекомендую їй категорично нехтувати настанови родини, з глибокою зневагою відкидати всі напучення батьків, то ти й сама маєш здогадатися, що з усіх пут, які слід порвати, я в першу чергу і беззастережно рекомендую порвати пута законного шлюбу. І справді, уяви собі, Ежені, юну дівчину, яка щойно вилетіла з батьківського гнізда або вийшла з пансіону, нічого не знаючи, не маючи аніякісінького досвіду і змушена безпосередньо з дитинства перейти в руки чоловіка, якого вона ніколи не бачила, змушена принести перед вівтарем присягу на вірність цьому чоловікові, присягу тим безглуздішу, що дуже часто бідолашка від самого початку плекає в серці палке бажання зрадити своє слово. Чи можна уявити собі, Ежені, долю жахливішу, аніж ця? І ось вона спутана по руках і ногах — байдуже, любить вона свого законного чоловіка чи ні, незалежно від того, як він до неї ставиться, — з ніжністю чи брутально й грубо; її честь тепер залежить від того, чи додержує вона свою присягу, і якщо дівчина порушить слово, її честь вважають заплямованою; їй лишається на вибір або загинути відразу, або тягти ярмо, аж поки все одно вона помре з розпуки. Ой ні, моя люба, ой ні, не для цього народжено нас на світ; ці безглузді закони повигадувано чоловіками, і ми не повинні їм підкорятися. Навіть офіційне розлучення — чи може воно вдовольнити нас? Аж ніяк! Хто нам гарантує, що в другому шлюбі ми здобудемо щастя, якого не знайшли в першому? Отож нам лишається тільки одне: потай надолужувати за всі невигоди, що їх ми терпимо, обплутані путами безглуздого рабства, напевне знаючи, що хай би до яких крайнощів удавалися ми в своїх розпусних походеньках, вони не тільки не суперечать законам природи, а навпаки свідчать про те, що ми складаємо їй найщирішу шану, поступатися жаданням, закладеним у нас нею і тільки нею, хіба це не означає жити згідно з її повеліннями? Образити її ми могли б саме в протилежному випадку — якби чинили всупереч законам світобудови. Отож подружня зрада, що її чоловіки розглядають як злочин і нерідко карали за неї смертю, це не що інше, Ежені, як визнання природного права, якого ніколи не зможуть нас позбавити фантазії наших тиранів. «Але хіба не жахливо, — заявляють нам чоловіки, — ставити нас у безглузде становище, коли ми ніжно любимо, як власних дітей, коли, ні про що не здогадуючись, цілуємо й обіймаємо виплодків ваших розпусних утіх?» Такий аргумент висунув Руссо; і я погоджуюся, що це єдине правдоподібне — але тільки правдоподібне! — заперечення, гідне бути використаним як полемічна зброя проти подружньої невірності. Та хіба так важко уникнути вагітності, коли віддаєшся розпусті? Ну а якщо припустилася необачності й таки завагітніла, то хіба не простіше простого позбутися небажаної дитини? Та оскільки ми ще повернемося до цієї теми, то розгляньмо спочатку лише суть подібного аргументу; і ми переконаємося, що хоч би яким переконливим він видавався, насправді він не має під собою ніякого грунту. По-перше, поки я сплю зі своїм чоловіком, поки його сім’я вливається в мою матку, то нехай водночас я матиму стосунки з десятьма іншими, ніхто й ніколи не доведе йому, що дитина, яка в мене народиться, не буде його дитиною; вона може бути від нього так само, як і не від нього, і хай навіть у глибині його душі виникнуть сумніви, він ніколи не повинен вагатися (адже брав-таки він участь у діяльності, що сприяла появі немовляти на світ!) визнати йому чи не визнати це створіння своїм. Оскільки воно може йому належати, йому воно і належить, і кожен чоловік, здатний терзатися муками на підставі подібних підозр, терзався б ними і в тому разі, якби його дружина була весталкою, бо неможливо ручатися за жодну жінку, і навіть та, котра жила цнотливим життям десять років, може спіткнутися — для цього вистачить і одного дня. Отже, якщо чоловік підозріливий, то він підозрюватиме дружину за будь-яких обставин і ніколи на всі сто відсотків не повірить, що дитина, котру він обіймає та цілує, — це справді його дитина. А що сумніватиметься він у будь-якому випадку, то немає нічого поганого в тому, аби іноді і справдити його підозри: від цього його душевний стан не зміниться — і в тому разі, коли він почуватиме себе щасливим, і в протилежному; отже, хай усе буде, як воно є. Ну, припустімо, він помиляється щодо свого батьківства, припустімо, він пестить плід розпусних утіх своєї дружини — і що в цьому поганого? Хіба ми з ним не володіємо спільним майном? У такому разі, чому б мені й не взяти в нашу сім’ю дитину, якій по праву належить частина цього майна? Їй дістанеться моя частка, і вона нічого не відбере в мого ніжного чоловіка; зрештою мій посаг належить мені, і моя дитина матеріально залежатим