ПІДСУМУЄМО. Отже, як ми маємо ставитися до так званої «подружньої зради»? Хай навіть вона не обійдеться без наслідків і призведе до появи в домі дітей, які не належать законному чоловікові — ну то й що? Оскільки вони народжуються з лона жінки, то мають незаперечне право на частину її майна, а отже, й спільного майна родини; чоловік, якщо він людина розважлива, повинен сприймати їх так само, як сприймав би він дітей своєї дружини від першого шлюбу, ну а якщо він про це не здогадується, то взагалі не має підстав почувати себе нещасним, бо не можна страждати від лиха, про яке ти не знаєш. Тепер розгляньмо випадок, коли подружня зрада не призводить до видимих наслідків і законний чоловік не здогадується про неї; за таких обставин жоден юрист ніколи не доведе, що це злочин, у такому разі подружня зрада — це дія, яка анітрохи не шкодить чоловікові — адже він нічого про це не знає — і вельми приємна для жінки, якій вона дає насолоду; ну а якщо законний чоловік розкриє подружню зраду, то його біда полягатиме не в самій зраді — адже не була вона бідою до тієї хвилини та й законам природи вона ні в чому не суперечить; біда буде тільки в тому, що чоловік припустився необачності, недоречно її розкривши, отже, винен у всьому лише чоловік і ніхто більше, в тім числі не винна і його дружина. Тому всі ті, хто колись карав жінок за подружню зраду, були катами, тиранами, ревнивцями, які дбали тільки про себе і несправедливо уявляли собі, що досить образити їх особисто, аби стати злочинцем, так ніби особисту образу можна вважати за злочин і так ніби можна називати злочином дію, що не тільки не завдає анінайменшої шкоди ані природі, ані суспільству, а й вочевидь служить і тому, й тому. Бувають, одначе, випадки, коли подружня зрада ставить жінку в дещо незручне становище, бо її надто легко довести — хоча від цього вона не стає більш злочинною: наприклад, у тих випадках, коли законний чоловік страждає імпотенцією або схиляється до смаків, суперечних суспільним поглядам на мораль. Оскільки жінка втішається, а її чоловік не віддається таким утіхам ніколи, то її розпусні пригоди, поза всяким сумнівом, більше впадають у вічі; але чи має вона бентежитись через це? Звичайно ж, ні. Єдина пересторога, якої їй слід дотримуватися — це не родити дітей або позбуватися їх, якщо застережні заходи зазнають невдачі. Ну а коли чоловік нехтує свої законні обов’язки з причини своїх протиприродних уподобань і вона змушена втішатися з іншими, то їй насамперед треба примусити себе без огиди задовольняти ті вподобання, хай якими збоченими вони їй здаватимуться; бо потім їй легше буде переконати чоловіка в тому, що така поблажливість заслуговує винагороди і що за свої не зовсім звичні послуги вона має право вимагати цілковитої волі. В таких випадках чоловік або відмовляє їй, або погоджується; коли він погоджується, як, приміром, мій чоловік, то жінка безтурботно й залюбки віддається кому охота, подвоївши турботливу й поблажливу увагу до його забаганок; якщо ж він відмовляє, то жінка просто опускає вуаль і надолужує своє під її захистом. З чоловіком-імпотентом можна і розлучитися, але це не має вплинути на твою поведінку, ти повинна трахатися, моя люба, за будь-яких умов і обставин, бо ми створені, щоб віддаватися чоловікам, бо, злягаючись із ними, ми виправдовуємо своє природне призначення, а всякий людський закон, що суперечить законам природи, заслуговує тільки зневаги.