ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. О прокляття! Мені вже не до тебе, я доходжу!..
ДОЛЬМАНСЕ. Не порушуйте ансамблю, друзі мої. Якщо ви дасте мені лише дві хвилини, я вас наздожену, і ми дійдемо всі разом.
ШЕВАЛЬЄ. Пізно! Моє сім'я вже бризкає в гепу прекрасної Ежені! Ой, умираю!.. Ой, святий Вельзевуле!.. Яка насолода!..
ДОЛЬМАНСЕ. Я за вами, друзі, за вами… за вами… Ой, аж в очах потемніло…
ОГЮСТЕН. І в мене! І в мене!
ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Яка сцена!.. Ой, він налив мені повну гепу!..
ШЕВАЛЬЄ. На біде, любі дами, на біде!
ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Ой, ні, я люблю відчувати в собі чоловіче сім'я і не хочу з ним розлучатися.
ЕЖЕНІ. І я готова, і я… А тепер скажіть мені, друзі, чи завжди повинна жінка погоджуватися, коли їй пропонують гратися в такий спосіб?
ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Завжди, моя люба, завжди. І навіть більше: оскільки трахатись на такий манір дуже приємно, вона повинна вимагати цього від тих, чиїми послугами користується. Але якщо вона залежить від чоловіка, з яким розважається, якщо жде від нього подарунків чи інших милостей, то хай надасть собі ціни, хай примусить себе умовляти: і чоловік, наділений такими вподобаннями, погодиться на все, коли жінка виявить тонке відчуття ситуації і довго відмовлятиметься уволити його жадання з наміром ще дужче розпалити його жагу. Отже, вона дістане від нього все, чого захоче, якщо добре опанує мистецтво погоджуватися на те, чого від неї вимагають, не відразу, а в слушну мить.
ДОЛЬМАНСЕ. Ну що, моє янголятко, я тебе переконав? Ти вже не думаєш, що содомія — злочин?
ЕЖЕНІ. Та хоч би й так — яке мені діло? Хіба ви не переконали мене, що злочинів, по суті, не існує? Відтепер я й не знаю, які вчинки слід вважати злочинними.
ДОЛЬМАНСЕ. А таких, моя люба дівчинко, взагалі не існує. Адже найжахливіше з діянь має сторону, яка нам вигідна.
ЕЖЕНІ. Хто ж у цьому сумнівається?
ДОЛЬМАНСЕ. Ну так от, з цього погляду воно вже не злочин. Адже назвати злочином те, що одній людині вигідне, а іншій завдає шкоди, можна, тільки довівши, що створіння скривджене дорожче природі, аніж те, яке здобуло вигоду. А що в очах природи всі індивіди рівні, то віддати перевагу якомусь із них неможливо; отож дія, яка йде на користь одному і завдає збитків іншому, з погляду природи не може бути оцінена.
ЕЖЕНІ. Але якщо певна дія завдає шкоди багатьом людям, а мені приносить лише малу втіху, то хіба не жахливо вдаватися до неї?
ДОЛЬМАНСЕ. Аж ніяк, бо не можна рівняти те, що терплять інші, з тим, що відчуваю я. Найнестерпніший біль, пережитий ближнім, для мене нічого не означає, а найлегший лоскіт утіхи, відчутий мною, дає мені радість. Тому я завжди повинен віддавати перевагу легкому лоскоту, що мені приємний, перед купою нещасть, які звалюються на інших, а мене не торкаються. Але трапляється, що незвичайний устрій людських органів, цієї дивовижної системи, робить мені приємним біль ближнього, і таке буває часто. Який же може бути сумнів, що в такому разі я, безперечно ж, повинен віддати перевагу болю, який вражає іншого, а мені робить приємність, перед відсутністю такого болю, бо якщо іншому не болить, то це позбавляє мене певної частки радощів. Усі наші помилки в царині моралі походять від безглуздого уявлення про нитку братерства, яка нібито всіх нас поєднує і яку вигадали християни в тому столітті, коли на них звалилося стільки нещасть і лиха. Змушені жебрати співчуття, вони вдалися до очевидного трюку: проголосили, що всі люди — браття. Хіба можна відмовити комусь у допомозі, якщо ти прийняв цю гіпотезу? Але визнати її слушною немає жодних підстав. Хіба не народжуємося ми самотніми? І навіть більше — взаємними ворогами, в стані постійної і обопільної війни? От і подумайте, чи можна припустити, щоб чесноти, необхідні для підтримання таких братерських взаємин, були передбачені самою природою? Якби людям навіював їх голос природи, то вони були б наділені ними вже при народженні. І тоді співчуття, доброчинність, гуманність, закладені в нас природою, були б невід'ємні від людини, і, скажімо, дикуни, які не вийшли з первісного стану, поводилися б зовсім інакше, аніж насправді поводяться. ЕЖЕНІ. Як ви нас запевняєте, природа влаштувала так, щоб люди народжувалися самотніми, незалежними одне від одного. В такому разі чи погодитеся ви зі мною в тому, що рано чи пізно життєві потреби неминуче їх зближують, а отже, між ними встановлюються якісь зв'язки; скажімо, зв'язки кровні, спричинені необхідністю спілкуватися з родичами, зв'язки любовні, дружні, зв'язки, які випливають із почуття вдячності. Такі зв'язки, сподіваюсь, ви шануєте?
ДОЛЬМАНСЕ. Правду кажучи, не більше, ніж інші. Та оскільки ви про них згадали, Ежені, ми спробуємо їх проаналізувати, коротко розглянувши кожен різновид таких зв'язків зокрема. Скажімо, одна з життєвих потреб примушує людину одружуватись — чи для того, щоб продовжити свій рід, чи для того, щоб примножити свій статок. Невже ви станете запевняти, що це неминуче призводить до встановлення нерозривного чи священного зв'язку з об'єктом, з яким я поєднуюся в такий спосіб? Чи не безглуздо, запитую я вас, навіть висувати таке припущення? Доти, доки триває статевий акт, я, безперечно, відчуватиму потребу в цьому об'єкті, прагнучи дістати свою частку втіхи; та коли я вдовольню фізичний потяг, що залишиться, я вас запитую, між мною і ним? І які реальні обов'язки прив'язуватимуть мене чи його до істоти, яка може з'явитися на світ унаслідок цього статевого акту? Зв'язок між батьками і дітьми пояснюється лише страхом, який батьки відчувають перед самотньою старістю, і якщо вони про нас піклуються, поки ми малі, то лише з міркувань майбутньої вигоди, сподіваючись, що на схилі їхнього віку ми їм віддячимо тим самим. Отож не варто себе обманювати. Ми нічого не завдячуємо своїм батькам… Анічогісінько, Ежені, а що трудилися вони більше заради себе, аніж заради нас, то ми маємо всі підстави їх ненавидіти і навіть позбуватися, якщо їхня поведінка нас дратує; любити їх можна лише в тому випадку, коли вони ні в чому нам не перечать, і це почуття не має бути чимось більшим, аніж та приязнь, яку ми плекаємо до друзів, бо так званий обов'язок дітей щодо батьків не має під собою жодних підвалин, він опирається на фальшиві засади, і якщо ми проаналізуємо ці взаємини розумно й тверезо, то напевне знайдемо в них підстави лише ненавидіти тих, хто, думаючи тільки про власну втіху, часто не дає нам нічого кращого, як життя нещасливе й тяжке.