Міст по-своєму збирає коло себе Землю і Небо, Божественні Сутності і Смертних.
Збирання (Versammlung) це як каже старе німецьке слово – “thing”. Міст – як попередньо описане збирання чотирикутника – є річчю (ein Ding). Дійсно гадають, що міст передусім і насправді є лише мостом, хоч часом може виразити і щось інше. Тоді міст – як таке вираження чогось – став би символом, прикладом усього того, що ми лише що згадали. Проте справжній міст ніколи не є спочатку лише мостом, а потім якимось символом. Так само міст не є з самого початку лише символом – у тому сенсі, що виражає щось, що строго кажучи, до нього не відноситься. Якщо бути строгим, то міст ніколи не є вираженням чогось іншого. Міст є річчю і лише нею. Але чи тільки? Як річ він збирає чотирикутник.
Щоправда наше мислення віддавна занадто слабо відчуває сутність речей. У процесі розвитку европейської думки це призвело до уявлення про річ як невідомогоX, що наділений певними властивостями, котрі можна спостерігати. З цієї точки зору все, що відноситься до збираючої сутности речі, звичайно ж, проявляється як добавлене до нього через інтерпретацію. Тим часом міст ніколи не був би самим мостом, якщо б він не був річчю.
Міст дійсно є річчю особливого роду; він збирає чотирикутник, поселяючи його у певній оселі. Однак лише те, що саме є місцем, може бути оселею для когось іншого. Існування місця не випереджує існування мосту. І дійсно, поки постане міст, є багато точок вздовж річки, котрі можуть бути чимось зайняті. Одна з них стає місцем саме завдяки мосту. Таким чином не міст постає на якомусь місці, а це місце постає завдяки мосту. Міст є річчю, збирає чотирикутник, причому збирає поселяючи його у якійсь оселі. Ця оселя визначає обшири і шляхи, котрі ми відкриваємо перед чимось, за чим признаємо простір. Таким чином речі, котрі творять місця, потім творять і простір. Старе значення слова “Raum” (простір) говорить нам, що воно називає. Raum, Rum це обшир звільнений для поселення чи табору. Простір (Raum) це щось визнане (das Eingeraumte), вільне відти доти, грекою peўraV. Межа не є тим, на чому щось закінчується; уже греки зауважили, що вона починає бути межею лише тоді, коли щось обмежує. Звідси і поняття orimoV, тобто межа. Простір повинен бути визнаним, взятим у свої межі. Визнаний таким чином простір завжди є призначеним, так він і твориться, тобто – збирається якимось місцем, такою річчю як, скажімо, міст. Тому простори отримують свою сутність від місць, а не від “простору”. І тоді речі, котрі як місця поселяють у якійсь оселі – забігаючи вперед – ми назвемо будівлями. Вони називаються так тому, що їх видобули на яв будуванням, котре їх приносить. Якого роду видобуванням повинно бути це будування ми побачимо лише тоді, коли попередньо розглянемо сутність речей, котрі самі по собі вимагають для свого створення будування як видобування. Ці речі є місцями, що поселяють чотирикутник у якійсь оселі, оселі, котра щоразу признає певний простір. У природі цих речей як місць лежить зв’язок місця і простору – і водночас у ній лежить і віднесеність місця до людини, котра у ньому перебуває. Тому спробуймо тепер пояснити їх природу розглянувши наступне. По-перше: як відносяться місце і простір? І по-друге: як людина відноситься до простору? Міст є певним місцем. Як ця конкретна річ він дає простір, котрий є відкритий для Землі та Неба, Божественних Сутностей і Смертних. Простір, який дає міст, має у собі різні обшари, більш-менш близькі чи віддалені від мосту. Ці обшари можна позначити як точки, котрі розділяє відстань, яку можна виміряти; відстань грекою Stadion, завжди існує завдяки встановленню проміжків (eingeraumt) бо постає завдяки встановлення відстані між точками. Простір, що таким чином утворений, є своєрідним простором. Як відстань, як stadion, він є тим, на що вказує нам це слово, “stadion “латиною, – а отже, – “spatium”, віддаллю (Zwischenraum). Таким чином близькість і віддаленість людей і речей може стати самою віддаленістю, просторовою віддаллю, яка їх розділяє. У просторі, що бачиться лише як spatium, міст постає лише як щось, що є у певній точці, котра завжди може бути зайнята чимось іншим чи, згідно з визначенням, замінена. Ба навіть більше, з простору баченого як віддаль можна вирізнити чисте простягання у висоту, у ширину і глибину. Те, що виривається таким чином, латиною abstractum, ми уявляємо як чисту суму трьох вимірів. Утворений цією сумою простір уже не визначається відстанями, він уже не є spatium, а лише extensio – протяжністю. Окрім цього у подальшому з цього простору як протяжности можна через абстрагування вивести аналітично-алгебраїчні співвідношення. Простір, що описаний цими відношеннями, дає можливість чисто математично конструювати що завгодно, що може мати довільну кількість вимірів. Цей математично кодифікований простір можна назвати “тим” простором. Але “той” простір не зв’язаний ні з якими просторами чи обширами у попередньому сенсі. У ньому ми ніколи не знайдемо місць, тобто таких речей, як міст. Радше навпаки – у творених через місця просторах завжди є простір як віддаль, а у цьому останньому, – своєю чергою, простір як чиста протяжність. Spatium і extensio дають можливість вимірювати речі та простір, котрий ті признають, вимірювати відстані, відрізки, визначати напрямки, а також маніпулювати цими вимірами. Однак у жодному з обрахунків результати вимірів не є – лише на тій основі, що їх можна загально застосувати до всього, що є протяжним – основою, що визначає природу тих просторів і місць, котрі можна вимірювати математично. Але тут ми все-таки не можемо розглянути питання, якою мірою навіть сучасну фізику сама річ змусила змоделювати просторове середовище космічного простору як єдности поля, визначеної через тіло як динамічний центр. Простори, які ми зміряємо кожен день, існують для нас завдяки місцям: основою, яка визначає природу цих місць є речі на кшталт будівель. Опираючись на ці стосунки – між місцем і просторами, просторами і простором – ми дістанемо ґрунт для наших міркувань щодо стосунків людини та простору.
Коли мова йде про людину і простір, то виглядає, що ніби людина стоїть з одного боку, а простір – з іншого. Однак простір не протистоїть людині. Він не є ні зовнішнім предметом, ні внутрішнім переживанням. Тобто ми не маємо ситуацію, коли є людина, а поза нею – простір; коли я кажу “людина”, я вже кажу про перебування у чотирикутнику при речах. Так само і тоді, коли ми маємо відношення до речей, котрі не є у безпосередній близькості до нас, то і тут ми перебуваємо при них. Ми не уявляємо далеких речей – як нас вчать – зовнішньо, так ніби у ролі їх замінників усередині нас, у нашій голові плинуть лише уявлення про них. Коли ми – ми всі – тепер і тут думаємо про старий міст у Гайдельберзі, то думка, яка спрямована до того місця, є не лише переживанням, котре мають особи, які тут присутні. Радше природа нашого мислення про вище згаданий міст полягає у тому, що сама ця думка вже перебуває коло того далекого місця. Перебуваючи тут, ми є там, – коло мосту, а не коло змісту відтвореного нашою свідомістю. Перебуваючи тут ми навіть можемо бути набагато ближче до того мосту та того простору, котрий він визначає, ніж хтось, хто кожен день користується ним як чужим для нього переходом через річку. Простори, а разом з ними і “той” простір вже є призначені для перебування Смертних. Простори відкриваються через те, що людина починає у них проживати. Смертні є – а це значить, що коли вони мешкають, то простори є тереном їх перебування – тому, що Смертні перебувають при речах і місцях. І лише тому, що, згідно з сутністю Смертних, простори є тереном їх перебування, вони можуть їх зміряти. Але не дивлячись на те, що зміряючи простори ми рухаємось, водночас ми зовсім не полишаємо цієї нашої стоянки. Радше ми безперервно проходимо через простори і водночас перебуваємо при них, завжди перебуваємо коло ближчих чи віддаленіших місць та речей. Коли я йду до виходу з залу, я вже є там. Я взагалі не міг би йти у той бік, якщо – будучи – водночас не був би там. Я ніколи не є лише, якимось наглухо замкнутим тілом, водночас я є і там, поза собою, тобто простір є тереном мого перебування і лише завдяки цьому я можу його долати.