Зауважте: ми становили осердя життя тих людей, які нами опікувалися. Вони могли бути у власних очах героїчними християнами, доки ми з Елізою залишалися безпорадними й огидними. Якби ми стали відверто мудрими й самостійними, вони б перетворилися на наших неоковирних, меншовартісних прислужників. Якби ми були здатні вийти в широкий світ, вони б втратили свої помешкання, свої кольорові телевізори, свої ілюзії, ніби вони лікарі й няні, і свою високу зарплатню.
Отже, від самого початку, навіть не відаючи, що вони роблять, ці люди благали нас тисячу разів на день залишатися безпорадними й огидними. Існувало лише одне невеличке поліпшення, яке б вони вітали в наших людських досягненнях. Вони від усієї душі сподівалися, що ми навчимося користуватися туалетом.
Знову ж таки: ми радо підкорилися.
Але ми навчилися, потайки від усіх, читати й писати англійською вже в чотири роки. Ми вміли читати й писати французькою, німецькою, італійською, латиною і давньогрецькою, коли нам виповнилося сім років, і ще опанували диференціальне числення.
В особняку були тисячі книжок. Не досягши й десяти років, ми їх усі прочитали при свічках, коли мали б спати вдень або після того, як нас вкладали на ніч, — у потайних коридорах і почасту в мавзолеї Еліг’ю Рузвельта Свейна.
Ми й надалі пускали слину, белькотіли і все таке решта, коли поруч були дорослі. Це нас потішало.
Ми не прагнули демонструвати свій інтелект на людях. Ми не вважали, що інтелект може бути хоч якось корисний чи привабливий. Ми розцінювали його як ще один приклад нашої аномальності, як зайві соски й пальці на руках і ногах.
Можливо, тут ми мали цілковиту рацію. Як гадаєте?
Гей-го.
Розділ 5
Тим часом дивний молодий д-р Стюарт Ролінґ Мотт зважував нас, міряв нас, зазирав у наші отвори, брав зразки сечі, — і так день у день.
— Як ся маєте сьогодні? — питав він.
Ми відповідали йому «Блу» і «Ду» і таке інше. Ми його називали «Флока Батт».
Ми самі робили все можливе, щоб один день не відрізнявся від другого. Щоразу, як «Флока Батт» вітав нас з гарним апетитом і реґулярним випорожненням кишківника, я, наприклад, обов’язково засовував великі пальці у вуха і крутив руками, а Еліза задирала спідницю і ляскала проґумованою тасьмою колготок.
Ми з Елізою вважали тоді, що я вважаю й тепер:
Життя може бути безболісним за наявності достатнього спокою для безупинного повторення дюжини ритуалів.
Життя в ідеалі, як мені здається, має нагадувати менует, або вірґінську кадриль, або «біг індички»[3], щось таке, чого легко навчитися у школі танців.
Я й досі вагаюся, коли думаю, чи любив д-р Мотт нас з Елізою, чи знав, які ми розумні, чи хотів захистити нас від жорстокості зовнішнього світу, — чи він був просто коматозний.
Коли наша мати померла, я з’ясував, що комод для постільної білизни біля підніжжя її ліжка вщерть напханий звітами про стан нашого з Елізою здоров’я, які д-р Мотт надсилав двічі на місяць. Він розповідав про щораз більшу кількість їжі, яку ми поглинали, а потім виділяли в екскрементах. Він також говорив про нашу невгамовну життєрадісність, про наш природний імунітет до звичайних дитячих хвороб.
Те, про що він звітував, міг би, власне, легко помітити й учень теслі: наприклад, що ми з Елізою мали двометровий зріст. Попри всі зміни в наших з Елізою розмірах одна цифра залишалася у його звітах незмінною: наш розумовий вік перебував між двома і трьома роками.
Гей-го.
«Флока Батт», так само, як і моя сестра, ясна річ, належить до тих людей, яких я палко жадаю зустріти в потойбічному житті.
Мені кортить спитати його, що він насправді думав про нас, дітей, — як багато він підозрював, як багато знав напевне.
Ми з Елізою, безперечно, давали йому тисячі ключів до розгадки щодо нашої кмітливості. Ми не були закоренілими ошуканцями. Врешті-решт, ми ж були всього лише діти.
Нині мені видається ймовірним, що коли ми белькотіли в його присутності, то вживали слова з деяких іноземних мов, які він міг розпізнати. Можливо, він заходив до бібліотеки особняка, яка не становила жодного інтересу для прислуги, і бачив, що хтось користувався книжками.
Можливо, він сам знайшов потайні коридори, випадково. Він мав звичку вештатися будинком, покінчивши свої справи з нами, і пояснював це обслузі тим, що батько його був архітектор. Можливо, він і справді ходив потайними коридорами і знайшов книжки, які ми там читали, і бачив підлогу з плямами від воскових свічок.