То була дуже загальмована бесіда. Рівень пожвавлення був такий низький, ніби наші вродливі, молоді батьки з Мангеттена сиділи занурені по самісіньку шию в мед. Нам з Елізою завжди здавалося, що над ними тяжіє якесь прокляття, яке змушує їх розмовляти лише на теми, які їх аж ніяк не цікавлять.
Прокляття і справді тяжіло над ними. Проте ми з Елізою ще не здогадалися, у чому воно полягає: їх душило і паралізувало бажання, щоб їхні рідні діти померли.
Але я можу впевнено твердити про наших батьків ось що, хоча єдиний доказ, який я маю, — це лише відчуття десь на рівні підсвідомості: жоден з них ані разу не натякнув другому, що бажає, аби ми померли.
Гей-го.
І тут раптом щось вибухнуло в каміні. Пара, накопичена в сирій яблуневій дровині, мусила вирватися з пастки.
Так і мати, бо вона становила симфонію хімічних реакцій, як і решта живих істот, дико заволала. її хімічні речовини наполягали, щоб вона заволала у відповідь на вибух.
Коли хімічні речовини примусили її так вчинити, їм забаглося від неї більшого. Вони вирішили, ніби настав час висловитися, що вона насправді відчуває до нас з Елізою, і вона так і зробила. Її всю затрусило, коли вона заговорила. Руки її конвульсивно стискалися. Спина вигиналася, а обличчя скривилося і зморщилося, як у старої-престарої відьми.
— Я їх ненавиджу, я їх ненавиджу, я їх ненавиджу, — повторювала вона.
Небагато хвиль спливло, коли мати недвозначно просичала, кого саме вона ненавидить.
— Я ненавиджу Вілбура Рокфеллера Свейна і Елізу Меллон Свейн.
Розділ 10
Того вечора наша мати тимчасово втратила розум.
Я добре її пізнав у дальші роки.
І хоча я так і не навчився її любити, як, до речі, не навчився любити нікого взагалі, я захоплювався її непохитною порядністю у ставленні до всіх і кожного.
Вона не була майстром образ. Говорила вона на людях чи віч-на-віч, нічия репутація ніколи не страждала.
Отже, то була зовсім не наша мати, котра сказала напередодні нашого дня народження: «Як я можу любити графа Дракулу і його неоковирну наречену?» — маючи на увазі нас з Елізою.
То була не зовсім наша мати, котра спитала в нашого батька:
— Як, на Бога, я могла народити оцю пару слинявих тотемних стовпів?
І все таке решта.
Щодо батька, він стискав її в обіймах. Він ридав від любові й жалю.
— Калебе, о Калебе, — повторювала вона у його обіймах, — то була не я.
— Звісно, ні, — казав він.
— Пробач мені, — казала вона.
— Звісно, — казав він.
— Чи пробачить мені Бог? — питала вона.
— Вже пробачив, — відповідав він.
— В мене ніби диявол раптом вселився, — сказала вона.
— Так воно й було, Тиш, — сказав він.
Розум поступово повертався до неї.
— Ох, Калебе, — сказала вона.
Щоб не здалося, ніби я напрошуюся на співчуття, дозвольте одразу зауважити, що в ті часи ми з Елізою були приблизно так само вразливі, як Великий Кам’яний Лик з Нью-Гемпширу.[4]
Любов батька й матері була нам потрібна так само, як рибі парасолька, за відомою приповідкою.
Отже, коли наша мати погано висловилася про нас, навіть побажала, щоб ми померли, наша реакція була суто інтелектуальна. Ми любили розв’язувати проблеми. Можливо, проблема нашої матері належала до тих, які ми могли розв’язати, — звісно, за винятком самогубства.
Вона, зрештою, опанувала себе. Вона загартувалася так, що могла б відзначити цілу сотню наших з Елізою днів народження, у разі якби Бог вирішив випробувати її в такий спосіб. Але до того, як це з нею сталося, вона сказала таке:
— Я б усе віддала, Калебе, за найменший прояв розумності, за крихітну іскру людськості в очах бодай одного з близнюків.
Це було легко влаштувати.
Гей-го.
Отже, ми з Елізою повернулися до її спальні і намалювали великий знак на простирадлі. Потім, коли батьки наші міцно заснули, ми прокралися до їхньої кімнати крізь знімну задню стінку великої шафи. Ми повісили знак на стіну, щоб вони його побачили одразу, щойно розплющать очі.
Ось що ми написали:
ДОРОГІ MATER І PATER: МИ НІКОЛИ НЕ СТАНЕМО ГАРНИМИ НА ВРОДУ, АЛЕ МИ МОЖЕМО БУТИ ТАКИМИ РОЗУМНИМИ АБО ТАКИМИ ТУПИМИ, ЯК ТОГО ВІД НАС ВИМАГАТИМЕ СВІТ.
ЗАВЖДИ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ,
ВІДДАНІ ВАМ
ЕЛІЗА МЕЛЛОН СВЕЙН ВІЛБУР РОКФЕЛЛЕР СВЕЙН.
Гей-го.
Розділ 11
В такий спосіб ми з Елізою зруйнували наш Рай — нашу державу на двох.
4
«Великий Кам’яний Лик» — містичне оповідання Натаніеля Готорна про кам’яну постать старого, що виходила з гори.