І все таке решта.
Я сказав якось братові, що коли я щось лагоджу в себе вдома, то завжди гублю усі свої інструменти, не встигши закінчити роботу.
— Тобі пощастило, — відповів він. — Я завжди гублю те, з чим працюю.
Ми посміялися.
Утім через той тип розуму, що ми отримали при народженні, і попри його безладність ми з Бернардом належимо до тих штучно утворених кланів, які дозволяють нам претендувати на родичів по всьому світу.
Він брат для будь-кого з учених. Я брат для будь-кого з письменників.
Це тішить і заспокоює нас обох. Це приємно.
Добре, що люди потребують усіх родичів, яких можуть роздобути, — як потенційних донорів або отримувачів якщо не любові, то хоча б елементарної пристойності.
Коли дітьми ми жили в Індіанаполісі, штат Індіана, здавалося, ніби в нас там завжди буде родинний клан зі справжніми родичами. Зрештою, наші батьки, наші дідусі й бабусі — усі вони зростали там разом з цілою купою братів, сестер, кузенів, кузин, дядьків і тіток. Так, і їхні родичі були добре виховані, освічені й заможні і говорили вишуканою німецькою й англійською.
Між іншим, усі вони були релігійні скептики.
Вони могли мандрувати світом у молоді свої роки і часто мали чудові пригоди. Але рано чи пізно їм казали, що настав час повертатися додому, до Індіанаполіса, вгамуватися і розпочинати поважне життя. Вони беззастережно підкорялися — ось чому вони там мають так багато родичів.
Звісно, їм було що успадковувати: надійний бізнес, затишні домівки, вірних слуг, нагромадження порцеляни, кришталю й столового срібла, репутацію ведення чесних ділових операцій, котеджі на озері Максінкукі, вздовж східного берега якого моя родина володіла цілим селищем заміських будинків.
Проте здається, що задоволення, яке родина отримувала від своїх здобутків, безнастанно затьмарювалося від раптової ненависті американців до всього німецького, яка вибухнула, коли країна вступила в Першу світову війну, за п’ять років до мого народження.
Дітей у нашій сім’ї вже не вчили німецької мови. їх вже не заохочували любити ані німецьку музику, ані літературу, ані мистецтво, ані науку. Мій брат, моя сестра і я виховувалися так, ніби Німеччина так само чужа для нас, як Параґвай.
Нас позбавили Європи, за винятком того, що можна було вивчити у школі.
В дуже короткий час ми втратили тисячі років — а там і десятки тисяч американських доларів, і всі літні котеджі, і усе таке решту.
І наша сім’я стала куди менш цікавою, а надто для себе самої.
Тому, коли Велика депресія і Друга світова війна відійшли в минуле, моєму братові, моїй сестрі і мені було зовсім просто покинути Індіанаполіс.
І жоден з усіх родичів, яких ми там залишили, не міг знайти бодай якоїсь причини, з якої ми мали б повернутися додому.
Ми вже більше не належали до якогось певного місця. Ми перетворилися на взаємозамінні деталі американської машини.
Так, а Індіанаполіс, який колись мав свою власну англійську мову, свої анекдоти, свої леґенди, своїх поетів, своїх злочинців і своїх героїв, як і картинні ґалереї своїх художників, сам перетворився на одну з взаємозамінних деталей американської машини.
Він став ще одним місцем, де живуть автомобілі, де є симфонічний оркестр і все таке решта. І ще іподром.
Гей-го.
Ми з братом і досі їздимо на похорони, ясна річ. Минулого липня ми поїхали на похорон нашого дядька Алекса Воннеґута, молодшого брата покійного батька, майже останнього з наших старосвітських родичів, тих одвічних американських патріотів, що не бояться Бога і в яких душа залишилася європейською.
Дядькові було вісімдесят сім років. Дітей не мав. Закінчив Гарвард. Страховий аґент на пенсії. Співзасновник філії Анонімних алкоголіків (АА) в Індіанаполісі.
У його некролозі в газеті «Зірка Індіанаполіса» сказано, що сам він алкоголіком не був.
Гадаю, що це заперечення було, принаймні частково, прикрашанням минулого. Він випивав, це мені відомо, хоча алкоголь ніколи серйозно не шкодив його роботі, не доводив до шалу. Але зненацька він різко кинув пити. І він
безперечно мусив відрекомендуватися на зборах АА, як і інші члени, назвавши своє ім’я і зробивши мужнє зізнання: «Я — алкоголік».
Так, і шляхетне спростування у газеті того, що дядько мав колись проблеми з алкоголем, диктувалося старомодним наміром не заплямувати репутації решти з нас, хто носить те саме прізвище.