— Отож бо й є, — казала д-р Кординер.
І все таке решта.
Оскільки вона потерпала від параної, найгірше було те, що її середнє ім’я і наше прізвище були однакові.
— Я вам не мила тітонька Корделія, — казала вона. — Не сушіть щодо цього свої аристократичні мізки. Коли мій дід приїхав з Польщі, він перемінив своє прізвище Станкович на Свейн. — Очі в неї шаленіли. — Скажіть «Станкович»!
Ми казали.
— А тепер скажіть «Свейн», — казала вона.
Ми казали.
Нарешті, хтось із нас запитав, чого вона так лютує.
Це її раптом втихомирило.
— Я не лютую, — відповіла вона. — Було б непрофесійно з мого боку лютувати з будь-якої причини. Проте дозвольте сказати, що запрошувати людину мого калібру приїхати в таку далечінь задля тестування усього лише двох дітей — це все одно, що викликати Моцарта настроїти фортепіано. Або Альберта Ейнштейна — підбити баланс в бухгалтерській книзі. Ви можете це втямити, «містріс Елізо» і «мастере Вілбур», як, гадаю, вас називають?
— Тоді навіщо ви приїхали? — спитав я.
Її лють знову вихлюпнула назовні. Вона відповіла мені з усією можливою злобністю:
— Тому що гроші — передусім, маленький лорде Фаунтлерой![6]
Ми ще більше здивувалися, дізнавшись, що вона планує проводити тестування з кожним із нас окремо. Ми невинно зауважили, що дали б набагато більше правильних відповідей, якби нам дозволили з’єднати наші голови.
Вона перетворилася на втілення іронії.
— Ну, звісно, Мастере й Містріс, — промовила вона. — Може, вам ще енциклопедію з собою дати чи цілий факультет Гарвардського університету, щоб підказували вам відповіді, коли ви сумніваєтеся?
— Це було б гарно, — відповіли ми.
— Якщо вам ніхто не підкаже, то це Сполучені Штати Америки, де ніхто не має права покладатися на інших, де всі вчаться пробиватися самостійно.
Я тут для того, щоб тестувати вас, але існує одне суттєве правило життя, якого я б воліла вас навчити, і в майбутньому ви мені за це подякуєте.
Ось цей урок:
— Покладайтеся тільки на себе, — сказала вона. — Ви здатні це вимовити і запам’ятати?
Я не тільки здатний це вимовити, а й пам’ятаю це донині:
— Покладайся тільки на себе.
Гей-го.
Отже, ми покладалися тільки на себе. Нас тестували окремо за столом з нержавійки в їдальні з кахляними стінами. Коли один з нас був там з д-ром Кординер, «тітонькою Корделією», як ми почали називати її між собою, другого відводили якомога далі звідти — до бальної зали на вершині вежі в північній частині особняка.
Візерс Візерспун отримав завдання пильнувати того з нас, хто перебував у бальній залі. Його обрали тому, що колись він служив у солдатах. Ми чули інструкції, що йому давала «тітонька Корделія». Вона наказувала йому відсте-жувати, чи не передаємо ми з Елізою якихось сиґналів телепатично.
Західна наука, не без натяків від китайців, нарешті визнала, що деякі люди здатні спілкуватися між собою без зорових чи слухових сиґналів. Передавачі й приймачі таких примарних послань містяться на поверхні носових пазух, тому ці пазухи мають бути здорові й незакупорені.
Головний натяк від китайців Заходу полягав у спантеличливому реченні, переданому англійською мовою, на розшифрування якого пішли роки: «Мені так самотньо, коли я маю сінну гарячку або застуду».
Гей-го.
Що ж, телепатія не спрацьовувала, коли ми з Елізою перебували одне від одного на відстані понад три метри. Коли котрийсь із нас був у їдальні, а другий у бальній залі, наші тіла могли б з тим самим успіхом перебувати на різних планетах, — як це, власне, і є тепер.
А, ще й оце, звісно: я міг складати письмові іспити, а Еліза ні. Коли «тітонька Корделія» тестувала Елізу, їй доводилося читати кожне питання вголос, а потім записувати відповідь.
Нам здавалося, що ми провалюємо буквально кожне питання. Утім нам вдалося відповісти на декотрі з них правильно, бо д-р Кординер доповіла нашим батькам, що наш інтелект «...низько нормальний, як для їхнього віку».
Далі вона сказала, не знаючи, що ми підслуховуємо, що Еліза, ймовірно, ніколи не навчиться читати й писати, а значить, не зможе стати виборцем ані отримати водійські права. Вона спробувала пом’якшити цей вирок, додавши, що Еліза «доволі потішна базіка».
Вона сказала, що я «.хороший хлопчик, серйозний хлопчик, який легко відволікається під впливом своєї незібраної сестри. Він читає й пише, але майже не розуміє значення слів і речень. Якби його розлучити з сестрою, була б надія, що він зможе стати заправником машин на СТО або двірником у сільській школі. Його перспективи щодо щасливого і корисного життя у сільській місцевості — десь між посередніми й непоганими».
6
«Маленький лорд Фаунтлерой» — роман для дітей англо-американської письменниці Ф. Г. Бернетт про бідного, але чемного хлопчика, який несподівано виявився спадкоємцем великого маєтку.