— Зате казали інші, а ти їм вірив. Це ще гірше. Ти фашист, Вілбуре. Ось ти хто.
— Дурниці, — сказав я.
— Фашисти — це нікчемні особи, які вірять, коли хтось їм каже, що вони визначні, — пояснила Еліза.
— Та годі вже, годі...
— А тоді вони хочуть, щоб усі решта померли, — сказала вона.
— Так ми нічого не досягнемо, — промовив я.
— Я звикла нічого не досягати, — відрекла вона. — Як ти, можливо, помітив у газетах або на телебаченні.
— Елізо, тобі стане легше, якщо ти знатимеш, що наша мати каратиметься до кінця життя через те, що ми тобі заподіяли?
— І як це може допомогти? — здивувалася вона. — В житті не чула більш ідіотського запитання.
Вона охопила Нормана Мушарі-молодшого за плечі своєю велетенською рукою.
— Ось хто знає, як допомагати людям, — сказала вона.
Я кивнув.
— Ми йому вдячні. Справді, вдячні.
— Він для мене батько, мати, брат і Господь Бог в одному флаконі, — оголосила вона. — Він подарував мені життя! Він сказав мені: «Гроші не принесуть тобі полегшення, кохана, але ми все ж таки відсудимо оте лайно у твоїх родичів».
— Угу, — промимрив я.
— І, мушу визнати, це допомагає збіса більше, ніж твої визнання провини. То просто похвальба щодо твоєї власної чудової чутливості.
Вона неприємно розсміялася.
— Проте я бачу, де ви з матусею могли б схотіти повихвалятися своєю провиною. Зрештою, це єдине, що ви, двоє мавп, колись заробили.
Гей-го.
Розділ 24
Я припустив, що Еліза вже використала весь свій арсенал для штурму моєї самоповаги. Я бозна-як витримав.
Без гордині, з академічним, сказати б, і цинічним інтересом я зауважив, що маю чавунний характер, який здатен відбивати атаки, навіть якщо я і не будую інших оборонних споруд.
Але як я помилявся, гадаючи, що Еліза вичерпала свою лють!
Її перші атаки мали на меті лише виявити наявність чавуну в моєму характері. Вона просто вислала невеличкі патрулі вирубати дерева й кущі перед моїм характером, обідрати з нього всі стебла, так би мовити.
І от тепер, хоча я того не усвідомлював, оболонка мого характеру, оголена й крихка, як залізна пічка «Франклін», стояла перед її гаубицями, готовими стріляти з укриття майже впритул.
Гей-го.
Настало тимчасове затишшя. Еліза гасала кімнатою, поглядаючи на мої книжки, які, звісно, не могла прочитати. Потім вона підійшла до мене, задерла голову і сказала:
— Можна вступити на медичний факультет Гарварда, лише те і вміючи, що читати й писати?
— Я дуже багато трудився, Елізо, — відповів я. — Мені було нелегко. Мені і тепер нелегко.
— Якщо Боббі Браун стане лікарем, — заявила вона, — це буде найпереконливіший аргумент з усіх мені відомих на користь Християнської науки[10].
— Я не буду найкращим з лікарів, проте не буду й найгіршим.
— З тебе вийшов би прекрасний дзвонар у ґонґ. — Еліза натякала на останні чутки, нібито китайці досягли видатних успіхів у лікування раку грудей завдяки калатанню у старовинні ґонґи. — Ти схожий на чоловіка, — додала вона, — який міг би майже безнастанно бити у ґонґ.
— Дякую, сказав я.
— Торкнися мене, — сказала вона.
— Перепрошую? — сказав я.
— Я твоя рідна плоть. Я твоя сестра. Торкнися мене, — сказала вона.
— Так, звісно, — промимрив я. Але руки мені ніби паралізувало.
— Не квапся, — сказала Еліза.
— Але ж, — бурмотів я, — оскільки ти мене так ненавидиш.
— Я ненавиджу Боббі Брауна, — пояснила вона.
— Оскільки ти ненавидиш Боббі Брауна, — промовив я.
— І Бетті Браун, — додала вона.
— Це було так давно, — сказав я.
— Торкнися мене, — наполягала вона.
— Господи Ісусе, Елізо! — вигукнув я. Руки мої відмовлялися рухатися.
— Я сама тебе торкнуся, — сказала вона.
— Як скажеш, — сказав я, наляканий до смерті.
— Серце в тебе не хворе, ні, Вілбуре? — спитала вона.
— Ні, — відповів я.
— Якщо я тебе торкнуся, дай слово, що не помреш.
— Обіцяю, — сказав я.
— Не виключено, що помру я, — сказала вона.
— Сподіваюся, що ні, — зауважив я.
— Те, що я поводжуся так, ніби знаю, що станеться, зовсім не означає, що я це справді знаю, — заявила Еліза. — Можливо, не станеться нічого.
— Можливо, — підтакнув я.
— Ніколи не бачила тебе таким переляканим, — сказала вона.
— Я ж людина, — відповів я.
— Хочеш розказати Нормі, що тебе лякає? — спитала вона.
— Ні, — відповів я.
10
Релігійна течія, яку 1866 року створила Мері Бейкер Едді під офіційною назвою Церква Христа-науковця; наголошувала на важливості молитов у зціленні хворих.