У цьому неприродному сліпучому світлі все виглядало скульптурним — неживим, взірцевим і дуже важким.
Гелікоптер матеріалізувався просто над нами, сам як алегорія, перетворений на моторошного механічного янгола у спалаху сиґнальної ракети.
У ньому сиділа Еліза з мікрофоном.
Я б не здивувався, якби вона почала звідти в мене стріляти або жбурнула в мене мішок з екскрементами. Вона подолала всю цю відстань від Перу, щоб доставити половину одного сонета Шекспіра.
— Слухай! — сказала вона. — Слухай! — сказала вона. А потім сказала — Слухай! — ще раз. Спалах тим часом згасав, ракета заплуталася у верхівці дерева. Ось що промовила Еліза мені і всій окрузі:
Склавши руки рупором, я гукнув: «Елізо!» А потім прокричав дещо відважне, те, що я насправді відчув уперше в житті:
— Елізо! Я люблю тебе! — Навкруги вже була темрява.
— Ти чула мене, Елізо? — кричав я. — Я люблю тебе! Я дуже люблю тебе!
— Я чула, — відповіла вона. — Цього ніколи й нікому не можна казати.
— Я так відчуваю, — сказав я.
— Тоді і я у свою чергу скажу тобі, що відчуваю я, мій брате, мій близнюче.
— Що саме?
І вона відповіла:
— Хай Бог направляє руку і розум доктора Вілбура Рокфеллера Свейна.
І тоді гелікоптер відлетів.
Гей-го.
Розділ 28
Я повернувся до «Ріца», сміючись і плачучи водночас, — двометровий неандерталець у мереживній ґофрова-ній сорочці й оксамитовому смокінґу кольору морської хвилі. Там зібралася купа людей, яких зацікавила наднова зірка, що спалахнула на сході, а також голос, що віщував з небес про розлучення і кохання. Я пропхався крізь них до бальної зали, залишивши приватним детективам, які стояли на посту біля дверей, розігнати цей натовп.
До моїх гостей, що були на прийнятті, тільки-тільки почали доходити чутки про якусь дивовижу надворі. Я підійшов до матері, щоб розповісти їй, що вчинила Еліза. На мій подив, вона розмовляла з непоказним немолодим незнайомцем, одягненим, як усі приватні детективи, у дешевий діловий костюм.
Мати відрекомендувала його мені як д-ра Мотта. Це був, ясна річ, той самий лікар, який так довго доглядав нас з Елізою у Вермонті. Він прибув до Бостона у справах і, за щасливим збігом, зупинився в «Ріці».
Мене переповнювали новини і шампанське, тому мені було байдуже, хто він такий. Переповівши матері все, що хотів, я сказав д-рові Мотту, що мені було приємно з ним познайомитися, і швидко пішов до інших гостей у бальній залі.
Коли я повернувся до матері десь за годину, д-р Мотт вже пішов. Вона пояснила мені, хто він. Я для годиться висловив жаль, що не міг виділити йому більше часу. Мати дала мені від нього записку, яка, за її словами, становила його подарунок мені на честь закінчення університету.
Записку було написано на фірмовому папері «Ріца». Написано там було тільки оце: «Якщо не можеш творити добро, принаймні не заподіюй шкоди. Гіппократ».
Так, і коли я перетворив особняк у Вермонті на клініку й невеличку дитячу лікарню, а також і свою постійну оселю, я звелів викарбувати ці слова над парадним входом. Але вони так бентежили моїх пацієнтів, що я звелів їх стесати. Ці слова здавалися пацієнтам визнанням слабкості й нерішучості, натяком на те, що не варто їм було взагалі сюди звертатися.
Втім ці слова залишалися у мене в голові і, справді, шкоди не заподіювали. А інтелектуальним центром тяжіння для моєї медичної практики став єдиний том, який я замикав у сейфі щовечора: оправлений рукопис посібника з догляду за дітьми, який ми з Елізою написали під час нашої оргії на Бікон-Гілл.
В якийсь спосіб ми вклали туди все.
А роки пролітали.
Десь серед цих років я одружився з жінкою, багатою так само, як я, власне, зі своєю троюрідною сестрою. її дівоче ім’я було Роуз Олдріч Форд. Вона була дуже нещасна, бо я її не любив і нікуди не возив. Я завжди мав проблеми з любов’ю. У нас народився син, Картер Пейлі Свейн, якого я теж не зміг полюбити. Картер був нормальний і геть-чисто мені нецікавий. Він нагадував недозрілий виноград — безбарвний, водянистий, який тільки дедалі збільшувався у розмірі.