Коли ми розлучилися, він і його мати купили собі помешкання у тому самому кооперативному будинку, де жила Еліза, у Мачу-Пікчу в Перу. Більше ніколи я не мав про них звісток — навіть коли став президентом Сполучених Штатів Америки.
А час летів.
Одного ранку я прокинувся і усвідомив, що мені майже п’ятдесят років! Мати переїхала до мене у Вермонт. Вона продала будинок у Черепаховій затоці. Вона стала квола і перелякана.
Вона багато говорила зі мною про Царство Небесне.
Тоді я нічого не знав про цей предмет. Я припускав, що коли люди вмирають, то вони вмирають.
— Знаю, що твій батько чекає на мене з відкритими обіймами, — казала вона. — І мої мама й тато також.
Вона мала рацію, як з’ясувалося. Чекати на прибуття нових людей — мало не єдине, що залишається робити в Царстві Небесному.
Те, як мати описувала Царство Небесне, дуже нагадувало поле для гри у ґольф на Гаваях, з ідеально виплеканими майданчиками, що спускаються до теплого океану.
Я трошки з неї кепкував через оте прагнення такого Раю:
— Скидається на місце, де люди повсякчас дудлять лимонад.
— Я дуже люблю лимонад, — відповідала мати.
Розділ 29
У свої останні роки мати також часто говорила про свою нелюбов до всього штучного — синтетичних присмаків і волокон, пластмаси тощо. Вона любила шовк, бавовну і льон, вовну і шкіру, глину, скло і камінь. А ще вона казала, що любить коней і вітрильні судна.
— Все воно повертається, мамо, — казав я, і це була правда.
Тільки в моїй клініці ми тримали двадцять коней, а ще фурґони, візки, карети і сани. У мене була своя кобила, величезна коняка клейдесдальської породи ваговозів. її копита прикрашало золотаве оперення. Звали її Будвайзер.
Так, і в гаванях Нью-Йорка, Бостона, Сан-Франциско знову виросли ліси зі щогл, як я чув. Чимало часу спливло відтоді, як я їх бачив.
Так, і я відчув, що гостинність, з якою мій розум приймає фантазії, збільшилася, коли відмерла всяка машинерія, а спілкування із зовнішнім світом ставало дедалі невиразнішим.
Тож я й не здивувався однієї ночі, коли ввійшов до себе в спальню з запаленою свічкою, поклавши перед тим матір спати, і побачив на камінній дошці китайця завбільшки з мій великий палець. Він був одягнений у стьобану синю куртку, штани і кашкет.
Як я міг визначити пізніше, він був перший офіційний посланець від Китайської Народної Республіки до Сполучених Штатів Америки за період більш ніж двадцять п’ять років.
Протягом цього періоду жодний іноземець, який потрапляв до Китаю, як мені відомо, назад вже не повертався ніколи.
Тому фраза «поїхати до Китаю» стала розповсюдженим евфемізмом для «скоїти самогубство».
Гей-го.
Мій маленький відвідувач жестом наказав мені підійти ближче, щоб йому не доводилося кричати. Я підставив йому вухо. Мабуть, воно виглядало моторошно — тунель, порослий волоссям, зі шматочками вушної сірки всередині.
Він розказав мені, що є мандрівним послом, якого призначили на цю посаду через те, що він видимий для іноземців. Він був набагато, набагато більший за середнього китайця, за його словами.
— Я гадав, що ваші люди нами більше не цікавляться, — сказав я.
Він усміхнувся.
— То були дурнуваті слова, докторе Свейн. Ми перепрошуємо.
— Тобто ми знаємо щось, чого не знаєте ви? — спитав я.
— Не зовсім так, — відповів він. — Я хочу сказати, що ви знали те, чого не знали ми.
— Навіть не уявляю, про що йдеться, — здивувався я.
— Само собою, — сказав він. — Я вам натякну: я привіз вам вітання від вашої сестри-близнючки з Мачу-Пікчу, докторе Свейн.
— Не дуже-то ясний натяк, — зауважив я.
— Мені б дуже хотілося переглянути папери, які ви з сестрою багато років тому сховали в погребальній урні в мавзолеї професора Еліг’ю Рузвельта Свейна, — пояснив він.
З’ясувалося, що китайці відрядили експедицію до Мачу-Пікчу, щоб відновити, якщо вдасться, втрачені старовинні секрети інків. Як і мій відвідувач, члени її були дуже великі як на китайців.
Так, і Еліза звернулася до них з пропозицією. Вона сказала, що знає про секрети, не гірші, а навіть кращі за секрети інків.
— Якщо мої слова виявляться правдою, — пояснила вона, — я хочу, щоб ви мене винагородили — поїздкою до вашої колонії на Марсі.