Тепер сила тяжіння знову почала химерити. Це вже не були оті страхітливі струси. Якщо китайці й справді були до того причетні, то вони навчилися, як поступово збільшувати або зменшувати її, щоб, мабуть, не спричиняти травмування людей і руйнації нерухомості. Сила тяжіння тепер набула величавої ґраційності морських припливів і відпливів.
Коли я виступав на сходах Бібліотеки, сила тяжіння була велика. Тому я вирішив говорити сидячи. Я був тверезий, як скло, проте розвалився у кріслі, як п’яний англійський сквайр давніх часів.
Моя аудиторія, що головно складалася з пенсіонерів, буквально лежала горілиць на П’ятій авеню, яку поліція перекрила, хоча там і так не було б жодного транспорту. Десь, здається, на Медісон-авеню стався невеликий вибух. Мародери порпалися в руїнах вже ні до чого не придатних хмарочосів.
Я говорив про самотність американців. То була єдина тема, якої я потребував для перемоги, на моє щастя. То була єдина тема, на яку я взагалі міг говорити. Як прикро, казав я, що я не з’явився в американській історії раніше разом зі своїм простим і реальним планом антисамотності. Я казав, що всі руйнівні ексцеси американців у минулому викликала не так пристрасть до гріха, як самотність.
Один старий дід потім підповз до мене і розповів, що він скуповував страхові поліси, акції інвестиційних фондів, побутові прилади, автомобілі і все таке решту не тому, що йому це подобалося чи було потрібно, а тому, що торговці й аґенти, здавалося, обіцяли стати його родичами і все таке решту.
— Я не мав родичів, але дуже потребував їх, — сказав він.
— Як і кожен з нас, — сказав я.
Він розповів, що протягом довгого часу пиячив, сподіваючись породичатися з відвідувачами барів.
— Бармен був би нам за рідного батька, розумієте... Але раптом наступав час, коли вже заборонялося продавати алкоголь.
— Розумію, — відповів я. І розповів напівправду про себе, яка вже набула популярності в ході кампанії: — Колись я теж був страшенно самотній і єдиним створінням, з яким я міг поділитися своїми найпотаємнішими думками, була кобила на ім’я Будвайзер.
І я повідав йому, як загинула Будвайзер.
Під час цієї розмови я знову і знову підносив руку до рота, ніби стримуючи емоційні вигуки. А насправді я ковтав крихітні зелені піґулки. їх на той час вже заборонили і не виготовляли. Але я мав їх чи не мішок, який сховав у своєму кабінеті в приміщенні Сенату.
Саме вони були причиною моєї невгасної чемності й оптимізму, а можливо, й опору старіти так швидко, як інші чоловіки. Мені було сімдесят, але енергії я мав, як людина вдвічі молодша.
Я навіть підчепив собі гарненьку нову дружину, Софі Ротшильд Свейн, якій було лише двадцять три роки.
— Якщо вас оберуть і я отримаю отих всіх нових штучних родичів... — сказав старий і замовк. — Скільки їх буде, кажете?
— Десять тисяч братів і сестер, — відповів я. — Сто дев’яносто тисяч двоюрідних.
— А то не забагато буде? — здивувався він.
— А хіба ми не домовилися щойно, що потребуємо всіх родичів, яких спроможемося собі знайти в такій величезній і неоковирній країні, як наша? — відповів я. — Якщо ви раптом поїдете до Вайомінґу, скажімо, хіба не втішно буде вам усвідомлювати, що ви маєте там численну рідню?
Він трохи подумав.
— Хтозна... може, й так, — промовив він зрештою.
— Як я казав у своїй промові, — вів я далі, — ваше нове середнє ім’я буде якоюсь назвою — квітки, чи фрукта, чи горіха, чи овочу, чи бобової рослини, чи пташки, чи рептилії, чи риби, чи молюска, чи коштовного каміння, чи мінералу, чи хімічного елемента, поєднаного дефісом з числом від одного до двадцяти.
І я спитав, як його тепер.
— Енвер Ґленвіл Ґрассо, — відповів він.
— Ну от. А могли б дістати ім’я, скажімо, Елмор Уран-3 Ґрассо. І кожен, хто має Уран як частку свого середнього імені, став би вашим кузеном.
— Це повертає мене до мого першого запитання, — сказав він. — А раптом я отримаю собі в родичі людину, яку на нюх не переношу?
— Хіба є щось нове в тому, що ми маємо родичів, яких терпіти не можемо? — спитав його я. — Хіба подібне не трапляється вже десь з мільйон років, містере Ґрассо?