І я знову вичитав з нього, що серед моїх нових родичів на той час були Кларенс Нарцис-11 Джонсон, шеф поліції у Батавії, штат Нью-Йорк, і Мухамед Нарцис-11 Х, колишній чемпіон світу з боксу в напівважкій категорії, і Марія Нарцис-11 Черкасскі, прима-балерина Театру опери і балету в Чикаґо.
Я по-своєму радий, до речі, що Софі так і не побачила свого родинного довідника. Арахіси і справді виявилися дуже приземленою компанією.
Найславетніший з-поміж них, пригадую, був маловідомий переможець у змаганнях на роликових ковзанах.
Гей-го.
Так, і коли уряд видав довідники, «Вільне підприємництво» випустило родинні газети. Моя називалася «Нарцизяка». Газета Софі, яка приходила до Білого дому ще довго по її від’їзді, мала назву «Арахіс таймс». Віра розповіла мені якось, що газета «Бурундук» спершу виходила як «Купа дров».
Родичі просили роботу, чи інвестицій, чи пропонували щось на продаж у відповідних рекламних оголошеннях. Колонки новин оповідали про перемоги й успіхи одних родичів і застерігали проти інших, які розтлівали малолітніх, займалися шахрайством і всім таким решту. Ще там подавали списки родичів, яких можна було провідати в різноманітних лікарнях чи тюрмах.
Були там передовиці, що закликали брати участь у програмах медичного страхування клану. Пригадую один цікавий нарис чи то в «Нарцизяці», чи то в «Арахіс таймс», у якому йшлося про те, що родини з високими моральними принципами — найкращі захисники закону й порядку, тож можна очікувати, що поліція поступово відімре.
«Якщо ви знаєте родича, замішаного у кримінальних справах, — робився у нарисі висновок, — не викликайте поліцію. Викличте ще десяток родичів».
І все таке решта.
Віра розповіла мені, що девіз газети «Купа дров» був такий: «Хороший громадянин — це хороша сімейна жінка або хороший сімейний чоловік».
Коли нові клани почали досліджувати самих себе, було виявлено безліч статистичних аномалій. Майже всі Самшити, наприклад, могли грати на музичних інструментах або принаймні не фальшивити у співі. Троє з них були дириґенти знаних симфонічних оркестрів. Удова з Урбани, яку відвідали китайці, була Самшит. Вона заробляла на життя собі і своєму синові тим, що давала уроки гри на фортепіано.
Дині в середньому важили на кілограм більше, ніж члени інших родин. Три чверті з родини Сірків були жінки.
І все таке решта.
Щодо моєї власної родини: надзвичайне скупчення Нарцисів було виявлено в Індіанаполісі і його передмістях. Моя родинна газета ходила там, і на її першій шпальті хвалькувато зазначалося: «Надруковано в Нарцис-Сіті, США».
Гей-го.
Виникли кланові клуби. Я особисто розрізав стрічку на відкритті клубу «Нарцис» отут на Мангеттені, на Сорок третій вулиці, за П’ятою авеню.
То був для мене досвід, який потребував обмізкування, хоча я й був пригальмований трибензоманерамілом. Колись я був членом іншого клубу і, отже, належав до іншого виду штучного родинного клану, причому в цьому самому приміщенні. До нього ж належали мій батько і мій дід, а також усі четверо моїх прадідів.
Колись це приміщення було тихою гаванню для чоловіків, які мали багатство і владу і які були вже далеко не першої молодості.
Тепер там товпилися матері з дітьми, дідугани, що грали в шашки або шахи чи дрімали, молодь, яка брала уроки танців або грала в боулінґ чи китайський більярд-автомат.
Мені лишалося тільки сміятися.
Розділ 38
Саме в той мій пам’ятний візит на Мангеттен я побачив уперше «Клуб тринадцять». Я чув, що в Чикаґо були дюжини отаких вульґарних закладів.
Тепер цей клуб з’явився і на Мангеттені.
Ми з Елізою не очікували, що всі люди з номером «13» в їхньому середньому імені майже негайно об’єднаються, щоб створити найбільший з усіх кланів.
І мені довелося проковтнути там свою власну піґулку, коли я спитав в охоронця на вході до мангеттенського «Клубу тринадцять», чи можна мені зайти і подивитися. Всередині було темно.
— З усієї поваги, містере президент, — відповів він, — але чи ваше число — тринадцять, сер?