— А в тебе, Сiрий, непогано виходить, — похвалив вiн товариша, коли той випiрнув з води.
— Це тому, що в мене досвiд є, — пояснив Сергiйко. — Я не раз стрибав з справжнього трамплiна.
— З справжнього? — здивувався Вiтько.
Ну й дивак цей Сергiйко! Стрибав з справжнього трамплiна — i нiкому нi слова. А там же висота, ого яка! Нi, якби на Сергiйковому мiсцi був вiн, Вiтько, — про стрибки з трамплiна вже давно б дiзнався весь санаторiй!
— Зате я, Сiрий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То вiн менi показав один спосiб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш?
— Вiльним, — вiдказав Сергiйко.
Вiтько зрадiв. От зараз вiн вiдiграється за поразку на трамплiнi! От зараз вiн покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вiльний стиль. Все одно, що нiякого. А тут такий шикарний стиль — батерфляй! Одна назва чого варта!
— Давай наввипередки, — запропонував вiн. — До тих он водяних лiлiй i назад. Хто швидше допливе до берега, той i виграє.
I, не чекаючи товаришевої згоди, Вiтько по самiсiнькому краю берега провiв товсту риску. Зачекав, коли Сергiйко стане поруч, i скоромовкою випалив:
— Один, два, три!
I одразу ж безнадiйно вiдстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допомiг.
До того ж з'явилися водоростi i пливти стало значно важче. Проте повертати назад нiхто не збирався i вiдважнi плавцi нищили пiд собою буро-зеленаву рiвнину. Повiльно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася дорiжка з купами вирваних водоростей на нiй.
Кара
Барбула з самiсiнького ранку засiв за великим корчем. Вiн пiдстерiгав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову пiдстерiгала недосвiдчену рибну малечу бiля дитячого садка. Тож господар затону вирiшив раз i назавжди вiднадити Зубатку вiд цього мiсця.
Навколо нього снувала риб'яча малеча, заспокоєна присутнiстю свого головного захисника. Зненацька вона стрепенулася i стрiмголов кинулася в заростi.
Вниз по течiї стрiмко пливла старша донька Барбули Омаша. Вона помiтила батька i ще здалеку закричала:
— А ти сидиш, так?
— Сиджу, — вiдказав господар затону i насторожився: старша донька просто так не з'являлася, її прибуття завжди супроводжувалося якимись неприємними клопотами.
— Все вiдпочиваєш, так? — знову вигукнула Омаша i раптом заголосила на всю рiчку: — А мене, бiдну й нещасну русалку, краще б вже рибалки обплутали своїм неводом, анiж таке терпiти! Краще б вже менi, сиротинцi, опинитися на сушi в пекучий полудень! Ой, гiрка ж моя доленька, ображають мене, збиткуються надi мною, нещасною, ображають, кому тiльки не лiньки!
«Ого! Тебе образиш, як же!» — з сумнiвом подумав Барбула, а вголос запитав:
— Чого це ти репетуєш? Трапилося щось?
— Ага, ти навiть не знаєш нiчого! Чи, може, тобi вiдомо, чому замовк мiй телефон?
— Телефон? — перепитав Барбула. — А чого вiн замовк?
— Тому, що це ти в усьому винен!
— Я? — Барбула ошелешено заклiпав вiями. — Та яка ж моя вина? Можеш сказати про це як слiд?
Йому страшенно не подобалося, коли на нього пiднiмали голос. Погано, ой, як погано доводилося тодi крикунам. Однiй лише Омашi все сходило з рук, перед нею взагалi все в затонi вiдступало. До того ж Омаша як-не-як була його старшою донькою. А з дiтьми завжди потрiбно розмовляти спокiйно, тихо i переконливо. Проте при зустрiчi з Омашею господар затону говорив лише тихо. Така вже в нього донька була: ти їй слово, вона тобi десять.
— Звичайно, ти! — продовжувала галасувати Омаша. — А хто дозволяє їм робити все що завгодно? «Купайтеся, хлопчики, де вам лише заманеться! Ламайте, дiтоньки, все, що вам тiльки пiд руку попаде!»
— Про яких дiтей ти кажеш?
— Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лiкуватися.
— Так я ж їх тiльки здалеку бачив…
— Ах, здалеку! Тодi хоч подивися зблизька, що вони витворяють! I де — в моєму улюбленому пiдводному городi! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов ненормальнi, а тепер вже й до городу дiсталися!..
— З верби? — жахнувся Барбула i звiвся на ноги.
З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних мешканцiв: ще при народженнi вони обирають собi якесь дерево i ростуть разом з ним. I коли верба звалиться в рiчку — господар затону в ту ж мить розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, корiння її наполовину вимите повiддю — ось-ось звалиться в рiчку…
— Ану, за мною! — вигукнув Барбула.
По дорозi їм трапився Бухтик. Про несподiваний напад на город вiн вже знав.
— Не можу нiяк знайти Чари, — стурбовано сказав Бухтик. — Нiхто її не бачив?