— Це коли ми з Вiтею в затонi купалися?
— Еге ж.
— Пусте! Нам нiтрiшечки не було боляче.
— Так я тобi й повiрив, — Бухтик скоса позирнув на хлопчика. — Кусик не боляче не кусає.
— Чесне слово, не боляче. Ну, хiба що зовсiм трiшечки… Слухай-но, Бухтику… як ти стаєш… — Сергiйко затнувся.
— Як я стаю видимим — ти про це хотiв запитати?
Сергiйко кивнув головою.
— Дуже просто. Що там у тебе в кишенi?
— Пляшечка. З вiтамiнами.
— Так от — я беру звiдсiля одну вiтамiнку, ковтаю її — i все гаразд! Правда, ще не дiзнався, надовго її вистачає чи нi.
Бухтик знову пiрнув пiд душ i став придивлятися до численних труб i краникiв.
— Що це у вас? — запитав вiн.
— Водогiн, — пояснив Сергiйко.
— Водогiн, водогiн… — повторив Бухтик. — Розумiю. По цих трубах ви ганяєте воду… Ну як, швидко я в усьому розiбрався?
— Швидко, — згодився Сергiйко.
— Це тому, що я винахiдник, — пояснив Бухтик. — Рiвного менi в нашiй рiчцi немає. А ти чим займаєшся?
— Поки що нiчим, — знiяковiло вiдповiв Сергiйко. — Я поки що вчуся.
— Хм, вчишся… А ще що ти робиш?
— Ще? Книжки читаю. Вiршi всiлякi.
— Вiршi… — задумливо повторив Бухтик. — А якi саме вiршi?
Сергiйко подумав-подумав i почав:
Люблю грозу в начале мая, Когда весенний первый гром…Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував велику лiтеру О. Маленький чортик навiть хлюпатися перестав.
— Ух ти! — вихопилося в нього, коли Сергiйко дочитав вiрша до кiнця. — А ще знаєш?
— Знаю. От тiльки зараз нiчого не можу пригадати.
— Обов'язково пригадай, — попрохав Бухтик. — I цi вiршi я перекладу для всiх наших водяницькою мовою. Тобi вiдомо, що в нас, водяникiв, є своя мова?
— Я… — затнувся Сергiйко. — Тепер знатиму. А цих… ваших… їх багато?
Бухтик лише посмiхнувся.
— Вистачає, — вiдказав вiн. — Одна Омаша чого варта.
Зненацька в душовiй потемнiшало. Бухтик кинувся до вiкна i радiсно заплескав в долонi.
— О! Хмари знову з'явилися! — вигукнув вiн. — Тепер можна й до затону добiгти. Батько, мабуть, мiсця собi не знаходить. А що я мiг вдiяти? Нiчого. На осоннi я, Сергiйку, й десяти крокiв не зроблю. Та що я тобi кажу! Ти ж сам все бачив.
— А якщо хмара зiйде з сонця тодi, коли ти бiгтимеш до затону? — поцiкавився Сергiйко. — Що тодi буде?
— Буде погано, — сказав Бухтик, i його навiть пересмикнуло. — Ой, як буде погано! Мов та медуза, розтану.
— То я тобi зараз… — Сергiйко схопився з мiсця. — Я тобi зараз рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собi на голову — i нiяке сонце не буде страшне! Я миттю, зачекай!
Сергiйко вихором влетiв до палати. Рушник — ось вiн! Нi, мабуть, малий буде. А от цей — о, цей пiдiйде!
Вiн хотiв було вийти, як раптом за дверима почулися важкi кроки. Сергiйко зачекав, поки вони трохи вiддаляться, i обережно подивився в щiлинку.
Коридором йшла тьотя Клава. Бiля душової вона спинилася i почала прислухатися. Потiм голосно постукала:
— Є там хтось?
Їй нiхто не вiдповiв i тьотя Клава пробурчала:
— Знову цi забудьки воду не закрили.
I смикнула на себе дверну ручку.
У Сергiйка захолонуло серце. От зараз тьотя Клава побачить, хто там купається — i з нею станеться таке! Таке… Дуже навiть просто втратить свiдомiсть. Хiба ж може людина залишитися спокiйною, побачивши перед собою таку iстоту, як Бухтика? Звiсно, свiдомiсть втратить. Або ще гiрше — здiйме такий крик, що весь санаторiй збiжиться.
Однак все було тихо. А через хвилину дверi душової вiдчинилися i на порозi з'явилася тьотя Клава.
Сергiйко з полегшенням зiтхнув — вигляд у тьотi Клави був зовсiм не переляканий. Мало того; вона мiцно тримала за вухо Бухтика, що опирався з усiх сил.
— Зараз же вiдпустiть мене! — сердито вимагав Бухтик. — Вiдпустiть, а то гiрше буде!
— А от ми подивимося, кому буде гiрше, — вiдповiдала на те тьотя Клава. — Зараз ми з Миколою Володимировичем дiзнаємося, з якої ти палати. Бач, яким опудалом прикукобився! А коли б хтось з дiтей несподiвано зустрiвся з тобою? Як ти думаєш, чи приємно йому дивитися на таке постраховисько?
— Пустiть мене, — вже жалiбнiше упрохував Бухтик. — Вiдпустiть, я бiльше не буду!
— Так я тобi й повiрила, — вiдповiла тьотя Клава, не вiдпускаючи Бухтикового вуха.
I тут Сергiйко побачив, що Бухтик почав розчинятися в повiтрi. Спочатку в нього розтанули руки. Потiм розчинилося його кошлате тiло, голова…
Лише ноги все ще продовжували слухняно слiдкувати за невблаганною тьотею Клавою.