Проте через секунду щезли i вони.
— Коли вже впiймався — то i вiдповiдь зумiй тримати, — повчала мiж тим тьотя Клава. — Зрозумiло тобi?
Вона оглянулася, аби переконатися, зрозумiв її Бухтик чи нi. I остовпiла, побачивши, що нiкого немає. Очi її стали круглими, немов чайнi блюдця, а руки безсило повисли уздовж тулуба.
— Що… що т-таке? — затинаючись, запитала вона в себе. — Куди ж це вiн подiвся, той страхолюд?
Вiдповiдi, звичайно, тьотя Клава не дочекалася.
Вона ще трохи постояла, не зводячи враженого погляду з того мiсця, де тiльки-но мав бути Бухтик. Затим поспiшливо задрiботiла до кабiнету Миколи Володимировича. Незабаром її кроки затихли за поворотом.
Правду кажучи, Сергiйко був здивований не менше, нiж тьотя Клава. Проте вчасно згадав, яким чином Бухтик стає видимим, i хутко витрусив на долоню одну таблетку. Вона одразу ж заворушилася, попливла в повiтрi…
А через секунду перед Сергiйком стояв геть спантеличений Бухтик.
— Чого це вона схопила мене за вухо? — запитав вiн. — Я ж їй нiчого поганого не зробив!
— Тьотя Клава у нас порядок любить, — скоромовкою пояснив Сергiйко. — Коли щось не по нiй — ой-ой-ой!
Вiн втягнув свого нового товариша в душову, намочив рушника i накинув його Бухтиковi на голову.
— Хутчiш, Бухтику! — сказав вiн. — Тiкай, а то зараз влетить нам обом!
Двiчi повторювати не довелося. Бухтик спритно перестрибнув через пiдвiконня, i вже знадвору до Сергiйка долетiло:
— Я ще прийду. Ми ще зустрiнемося, Сергiйку!
Старi приятелi
З тiєї хвилини, як Бухтик подався на розвiдку до лiсового санаторiю, господар затону не мiг знайти собi мiсця. Вiн без упину плавав уподовж берега i щомитi визирав з води, аби побачити, повертається його син чи нi.
I знову плавав, плавав…
— Ну чого б це я так побивалася? — не витримала стара верба, коли господар затону, либонь, всоте пропливав повз неї. — Тепер вже нiчим не зарадиш. Залишається лише чекати.
Старезна верба розмовляла з водяником лише в тих випадках, коли нiкого з стороннiх не було поруч.
Барбула втомлено присiв бiля неї. Скосив погляд на корiння, що стирчало над поверхнею води, i вiдчув легкий бiль всерединi. Пiдводне корiння вiн, як умiв, скрiпив рiчковим намулом. А ось це, надводне… Навiть Бухтик не знав, яким чином його можна змiцнити, навiть старий приятель, господар навколишнiх лiсiв, Даваня, не мiг нiчого порадити.
— Легко тобi так говорити — не побивайся, — з докором сказав Барбула. — А як же менi не побиватися — це ж єдиний мiй син… Ет, i приспiчило Даванi саме в цей час податися до чужого лiсу! Ет!..
Барбула завжди промовляв «ет», коли почував себе кепсько.
— Мусиш сподiватися на краще, — порадила верба.
I в цю мить з глибини лiсу долетiло:
— Ку-ку!
I трохи згодом:
— Няв-няв!
Даваня, коли йому кортiло зустрiтися з старим приятелем, завжди викликав його в такий спосiб.
Господар затону стрепенувся i почав пильно придивлятися до самiтного берестка, котрий стояв трохи вище за течiєю. Вони завжди зустрiчалися бiля цього дерева.
А нявкання, без сумнiву, долiтало саме звiдтiля.
— Нарештi! — вихопилося у Барбули. — Нарештi Даваня повернувся! Може, хоч вiн щось порадить!
I старий водяник стрiмголов кинувся на поклик свого щирого приятеля.
А тим часом Даваня розходився що є духу.
— Ку-ку, няв, гав-гав! — кликав вiн Барбулу голосами всiх вiдомих йому птахiв та звiрiв. — Му-у!
Дуже легко засвоював Даваня все, що йому лише доводилося чути чи бачити. Нещодавно вiн навiть похвалявся перед Барбулою, що от-от навчиться людської грамоти. Вiн нiбито пiдiбрав поблизу лiсової дороги надзвичайно цiкаву книжку з малюнками. Лишилося хiба дiзнатися, що в нiй написано.
— Я осьдечки! — вигукнув Барбула, випiрнувши поруч з берестком. — Ось де я, бачиш? А тебе де стiльки часу носило?
Проте господар лiсу з'явитися на очi чи бодай вiдповiсти не поспiшав. Замiсть свого приятеля Барбула угледiв лише сучок, що, нiби павук по павутинцi, легко ковзнув по стовбуру до нижньої гiлляки.
Опинившись на нiй, той сучок застиг на мить, затим почав швидко виростати в усi боки. Спочатку з'явилися чотири сучечки, два вгорi, два внизу. Нижнi вiдростали куди швидше, нiж верхнi. То були прудкi ноги лiсового господаря.
«Вправно, ох i вправно у нього все виходить! — в захватi подумав Барбула, спостерiгаючи за стрiмким перевтiленням свого приятеля. — I де тiльки навчився вiн цьому?»
Самому Барбулi так i не довелось осягнути премудростей всiляких перевтiлень. Хiба що, та й то з неймовiрними зусиллями, перетворювався вiн на такi кошлатi i безформнi водоростi, що плюнути хотiлося, дивлячись на них.